він крізь роки проніс,
не скривдив він
і не відрікся від святинь -
цнотливих поглядів і вірності,
любов зберіг в собі кригку...
тепер в самотності із келиха,
в якому сонячний бурштин,
біля каміну п`є в байдужості
веселе, дивне це вино...
і крізь прозористу, ажурную,
сріблясту й легку тюль тонку
у сад вдивляється задумливо,
в зорю прочинене вікно -
там обрис бачив у осяянні,
надію гріючи хистку...
у кріслі-гойдалці гойдається,
біля каміну п`є в журбі
і тінь від огнища хитається
і мов на горе, чи біду,
неначе птаха б`ється, мається,
пульсує жилка на виску...
...аж раптом постріл в ранок врізався,
луною крику лине в даль
і пістолет на килим падає,
і обрис тане у саду.
