Чому?
Нас хмари тривожні громами лякають,
Та сонце туману глибини дола –
Отак двоє в парі: один до набату,
А інший надію в прийдешнє вселя.
Інакше й не можна у вихорі часу,
Щоб думи однакові двох обняли,
Тоді у зневір’ї життя б зупинилось,
Якби пута розпачу їх сповили.
Так чорне і біле, і дня порятунок,
І ночі безпросвіт по черзі ідуть,
І в цьому закон, хоч-не-хоч,
Але світло несе в собі
тіні обернену суть.
Чому ж ми так довго у сутінках скнієм?
Чому світлі дні тільки внукам речем?
А нам залишаєм інстинкт виживання
Й майбутньої радості в мареві щем.
Якщо все тече у мінливості сталій
Й давно зрозуміло й чіткий цей закон,
Чому ж ми не хочемо разом і дружно
Піднять
На спільний наш трон?
Й тоді ясний день чергувався б із ніччю,
Пліч-о-пліч тепло б й прикрий холод ішли,
Та
ЄДНІСТЬ
Єднала б усі протиріччя,
І в світлі б ми
Довше
В цім світі жили.
