ЩЕДРИЙ ДАР
Китайська притча
Мудрець з гори крізь холоди вітрів
Спускався у долину в пору зимну
І жінку вкрай засмучену зустрів,
Що край дороги плакала нестримно.
– Про що ридаєш ти? – мудрець спитав,
Спинившись біля неї на дорозі.
– Про те, що Бог жорстокий пам’ять дав
У дар нещасним людям лиш на сльози.
Минулу юність згадую я знов,
Дівочий стан, якого вже немає,
Й весни моєї трепетну любов…
Тож плачу, бо щоразу жаль проймає.
Мудрець ні слова не промовив їй,
На сліз річки в засмучену хвилину,
А втупив лиш надовго погляд свій
На вбрану кучугурами долину.
– Що бачиш ти в долині, там внизу?
Забувши плач, спитала жінка скрушно.
– Троянд розквітлих чарівну красу! –
Мудрець промовив, – Бог великодушно
В дар найщедріший пам’ять мені дав,
Щоб як ітиму сніжними стежками,
Духмяні квіти раптом пригадав
З тендітними, як весни, пелюстками.
І в зимну мить засніжену сумну
З холодним вітром і морозом частим
Спустився з гір в трояндову весну
І посміхнувся спогадам квітчастим.