ВІДЧАЙДУХА
Там у ставі воду пила,
На горбосчку чепурилась,
хатина біленька,
Заглядала в став прозорий,
ніби у люстерко,
Причесала бриля з жита,
наділа майстерно,
Двері й вікна розчинила,
сонцю посміхалась,
Поки була молодою -
рушник вишивала,
До схід сонця вмивалася,
свіжою росою,
Виглядала козаченька
й уночі совою.
Марно очі виглядали,
козак забарився,
Не рік, не два Запорожець,
з ворогами бився.
Похилилася хатина,
несила стояти,
Підпирає старі стіни,
така ж стара мати,
Плачуть очі старечії,
та не висихають,
Вже літа лягли на плечі,
в могилу штовхають.
Як лишитися хатині,
одній та на схилі,
Рушниками розшиваній,
в дирявому брилі?
До останку противилась,
не дивилась в воду,
Аж- глянула, покосилась,
та й впала до долу.
Нема хати, нема дому,
куди повертати?
Зайшов козак до корчми,
горе запивати.
Не день пив і не два пив,
пив, та вже без ліку,
Пропив розум, розбив серце,
та й спочив навіки.
Отакі-то, козаченьки,
наші з вами біди,
Якби меньше гірку пили,
Ще могли би жити.
