Село. Переспів спокою
антонім на вірш Наталі про Київ
Я боялась поглянути в очі шовкового дива.
Тиха стежка вела від дороги кудись у кущі.
Спокій сірих дахів помережила краєм нива,
І, зібравши волошки, гойдала їх сон на межі.
Небо вгору злітало від гілля.
І звідти, звисока,
Посилало проміння блискуче на гладінь води.
Я у серці сховала цей дивний замріяний спокій,
Цю мовчанку річкову, ці верби духмяні тонкі.
Мов тонесенька стрічка, летіла вода з шумовинням,
Тихий смуток весни так гортала, як сон - почуття.
І хотілося знов народитися - тут, у калині,
І зістаритись тут, і до краплі пізнати життя.
