Оля Стасюк Спалила душу
Спалила душу полум’ям безмежжя.
Тепер сиджу і думаю: навіщо?
Я легко переходила всі межі.
Я навіть вечір цей обрала – віщий.
Зібрала попіл із душі в долоні,
Тепер сиджу і думаю: допоки?
Шалена кров пульсує знов у скронях.
Спалила душу. Думала – неспокій.
Я ж думала – спалю мости, і рани
Самі згорять. Вогонь був неозорий…
Душа – не Фенікс. З попелу не встане.
Вона завжди народжується болем.
03.07.2013 17:05 Тетяна Чорновіл => © |
 Але ж народжується! Уже плюс! |
03.07.2013 16:55 Ірина Затинейко-Михалевич |
 дуже гарно...але якщо після спалювання - пишуться такі вірші...то оновлення уже почалося...) |
03.07.2013 16:32 Олена Вишневська |
 А для коханих завжди всі межі переходиш... |
03.07.2013 14:22 Сашко Новік => © |
 сподобалось |
03.07.2013 14:00 баба Ляда => © |
Дуже сподобався вірш! Змістовно і зрозуміло..."душа - не Фенікс. З попелу не встане." Класно! |
03.07.2013 13:52 Каранда Галина => © |
 Олю... скільки тобі років... мені часто здається, що ми ровесники... чесно, вибач... ти пишеш і відчуваєш настільки зріло, що мені плакати хочеться... від співчуття... і від поваги... не знаю, від чого, але це точно не велике щастя - так писати... хоч це і величезний талант. |
03.07.2013 11:02 Світлана Рачинська => © |
 гарно)) |