Вже де-не-де опалення включили...
Вже де-не-де опалення включили.
В містах радіють (поки що не всі).
Дощі мочити землю припинили,
Й пожовть засяяла у всій своїй красі.
Повітря тепле – це уже минуле.
Обабіч стежок осінь золота.
Невже так непомітно промайнули
За днями дні, мов листопад, літа.
Роки, неначе листя, пожовтіли,
На землю впали, мов життя сліди.
Не вийшло все, як ми того хотіли.
Запізно сіяти, зібрати б хоч плоди
Своїх минулих вчинків і помилок,
Вагань своїх, і сумнівів, й страхів.
Згадати сяйво недосяжних зірок,
Яких торкнутись в мріях ти хотів.
І кожна мить немов передостання –
У осені властивість є така.
Зростає з падолистом хвилювання,
Тремтить рука неначе в жебрака.
Та не прошу я в осені хаптури.
Мені б її повітря досхочу.
Катують знов мої думки-тортури.
Я по життю, мов жовтий лист, лечу.
Мене вітри то вгору піднімають,
То кидають на землю під кущі.
Мене то чисті роси умивають,
То заливають зливи і дощі.
А потім білий сніг усе накриє,
Приховуючи жовч мого життя.
Вовчихою хурделиця завиє…
Це й буде пісня мого каяття.
