Ірина Червінська-Мандич 38...39...40...
38...39...40...
Сонце серцем б`ється крізь шпарину
Незакритих дерев`яних створок
І промінням липне в павутину.
38...39...40...
Порахуєм сходи у під`їзді
Крізь пророслий через стіни морок
І підем зривати осінь пізню
По садах сливових і по парках,
Метучи дорогу шлейфом суконь,
Не ждучи, допоки зріжуть Парки
Нитку долі металевим звуком,
Не забивши цвяхом в чужі дошки
Сни і ночі, шкіру, голос, руки,
Ми живем на світі тільки трошки,
Поки крізь шпарину сонця стукіт.
06.10.2013 21:15 Сашко Новік => © |
 класно |
06.10.2013 01:30 Каранда Галина => © |
 прикол в тому, що в мене валяється листочок з початим віршем, де є шпарина, і думала над обазом саме отого цвяха, що в отих самих досках, правда, в мене воно якось не про чужі думалося... тому й не стала дописувати, бо боюся енергетично таке писати. дивно... У Вас це свіжий вірш? може, ті образи в повітрі літають, тільки відчуй їх? чи як воно так разом приходить? і раніше таке на Порталі спостерігалося - різні люди пишуть про одне, не змовляючись, не крадучи, не знаючи, просто випадково - по-різному, але випливають от такі споріднені образи й думки... |
05.10.2013 22:05 Тадм |
 класно! |
05.10.2013 20:09 Тетяна Белімова => © |
 До сліз... Чесне слово... До самого серця... І так легко, прозоро вийшло. |
05.10.2013 18:56 Ірина Затинейко-Михалевич |
 оте вираховування...38...39...40...стільки асоціацій викликає...останній рядок вірша не до кінця збагну - хоча стукіт сонця ...хм... сподобався вірш! |
05.10.2013 17:17 Зельд |
 Класно! |