Слова мені залишились і все,Нічого окрім слів - скупа розрада...Кривим розмитим почерком есеВиводить дощ по сірих автострадах.Під парасольку туляться вітри,Січуть в обличчя краплі, ніби струни.Зітри мене із пам`яті, зітри,Як вічність на табличці древні руни...Як захмеліла впевнена веснаОстанній сніг роздмухує у полі.Густої зливи сива пеленаСповила шовком пальці захололі.Похмуре небо ру́ном затяглось,Надуло щоки зморені старечі.Слова мені залишились - хоч щось,Хоч проблиски в холодній порожнечі...
Усміхнули мене))) Люблю Ваші коменти, у Вас чудове почуття гумору! Дякую щиро! Маю надію, що щось, окрім слів, іще залишиться... Час покаже. Дякую ще раз!
Було б чудово! До речі, у нас, в Івано-Франківську, теж проводяться поетичні зустрічі. Тож маємо надію, що і Ваше товариство завітає на наш прикарпатський вогник для взаємообміну думками і поетичним словом!
09.10.2013 00:31 Каранда Галина
з заголовку подумала, що Ви залишили слова... а то - слова лишились з Вами... Сподіваюся, що то таки перебільшення, і крім слів ще є багато всього хорошого))))
Дякую Вам щиро! Маю надію, що мені також вдасться потрапити до Вашого чудового творчого товариства! Роман та Оля Бойчуки розповідали про свої неймовірно позитивні враження від зустрічі з пробаперівцями і мені також закортіло! Хоч і далеченько трохи... Але може колись і випаде нагода - буду тільки рада!
Мабуть, і те, й інше... Іноді природа, наче відчуває наш душевний стан і підлаштовується під нього... Коли писався цей вірш, якраз за вікном було холодно і похмуро. Дякую Вам, люба Таню! Ви завжди так тонко відчуваєте настрій вірша, що читати Ваші коментарі - одне задоволення!
Природа і почування ЛГ - суголосні. Як це часто буває, біль душевний передається небу - і ось уже: "Похмуре небо ру́ном затяглось, Надуло щоки зморені старечі"... Це сльози з очей чи біль неба? Усе сплелося... все змішалося...
