Вся наша історія – це одноактова п’єса,
Де ти – на коні, я ж – у башті закрита принцеса.
Як їхав мене визволяти – придбав навіть шаблю,
Я в башті сиділа і мріяла, як тебе зваблю.
Тобі на шляху зустрічалися відьми й дракони,
І навіть служителі нашої Міноборони,
Котрі не второпали, що вони лицаря бачать:
«Не можна на конях. Тут місто. Пройдімо, козаче.»
У відділку довго писали на тебе памфлети,
У відділку старший нервово крутив сигарети –
Не знав, де повинен такого тебе притулити,
Та й вдома – казилася жінка і плакали діти.
Нарешті замкнули з подібними в сірім вольєрі.
Ти з розпачу нігтями шкрябав ім’я на панелі.
А в башті чекали накриті столи для гостини,
Шовкова білизна на тілі і під балдахіном.
Отак убивають обставини трепетну мрію.
З в’язниці своєї ти вийдеш – то я постарію!
Та що це? Знадвору доносяться голос і галас…
Відчинено двері… Не ти … Вибач… Я зачекалась.
Калуш, 12.10.2013
