Мій милий, хороший, замріяний друже!
Хтось бачить калюжі – хтось небо в калюжах,
Хтось дивиться в небо – не бачить дороги,
Хтось бачить – дорога іде мимо нього.
Хтось бачить грозу – наче символ страждання,
Хтось вірить у дощ, навіть, може, в кохання,
Хтось скраплену совість ховає під тиском,
Хтось – душу красиву свою, променисту.
Хтось бачить – ця доля щось дуже загальна:
Жорстоку створити? Чи сентиментальну?
А, може, та ну її? - Жити без цілі?
Комусь, може, чорне, комусь воно – біле…
Комусь воно, кажуть, брунатно-лілове.
Та, бачиш, брунатний – таки гоноровий.
І ти не зустрінеш у світі людину,
Що знатиме, як зацвітає калина,
Як зорі пашіють під ранок осінній,
Як душі ховаються в ранішні тіні, -
Якщо ти покинеш єдину надію,
Що хтось іще промені зоряні сіє,
Що хтось іще небо рахує по блискам,
Що хтось має душу іще променисту.
Шукай! І нехай тобі зорі ранкові
Покажуть людей, їхні вчинки і мову,
І, вірю, знайдеш ти між них, любий друже,
Оту, що ще бачить це небо в калюжах.
