Пам’яті жертв голодомору 80-та річниця
з рубрики / циклу «Патріотичні»
Плаче стоїть кремезний дід,
Сльози гіркі, немов полин,
Давно колись тут вимер рід,
А він лишився лиш один.
Голод косив усіх косою,
Старі, дорослі і малі,
Україна вкрилася журбою,
На радість клятій сатані.
Стоїть минуле перед очима,
Не відпускає стільки літ,
Жила в любові його родина,
За мить погас весь білий світ.
Забрали в них все до зернини,
Мов помелом геть підмели,
Ворог народу – батька скрутили,
Б’ючи у спину десь повели.
Немов голубка матір ховала,
Під свої крила своїх дітей,
Та чорна днина умить настала,
На Україні для всіх людей.
Згасала матір, згасали діти,
У очах голодних весь світ згасав,
Як врятувати, дай, Боже, сили,
Та сатана вже танцював.
Віз, мов примара, селом блукає,
У візника очі вогнем горять,
За кожне тіло зарибок має,
Чи усі мертві, може лиш сплять.
Забрав він матір та дрібних діток,
А він сховався в кутку під піч,
Страшного дійства лишився свідок,
З смертю зустрівся він віч-на-віч.
Сльози котились, боліло тіло,
Ішов куди очі вели,
Постукав в двері чужі несміло,
В тій хаті люди добрі жили.
Роки летіли, життя минало,
Та серце краяв той вічний біль,
Батьків прийомних давно не стало,
Взявши з собою лиш хліб та сіль.
Туди полинув, звідки коріння,
Де смерті очі дивились вслід,
Дай, Боже, силу та терпіння,
Немов був вчора той чорний світ.
На тому місті, де була хата,
Полин-трава геть заросла,
Така висока та багата,
Із гірких сліз, мов зацвіла.
Знайшов могилу, низько вклонився,
Запалив свічку, хлібець дістав,
Довго стояв Богу молився,
Хліба шматочок відламав.
Вмочив у сіль, до рота кинув,
Стояв та довго його жував,
За віщо Боже рід мій згинув,
Сатана хліб за що забрав.
Котились сльози, немов полин,
Хліб цілував, мов всю родину,
Із церкви линув усюди дзвін,
На вісімдесяту роковину.
Вічна пам`ять чути всюди,
Дзвін до небес, немов летить,
Не забувайте прошу, вас, люди,
Тисячі свічок всюди горить.
м. Славута,
