Найдовша врешті проминула ніч...
Найдовша врешті проминула ніч.
Лишився тиждень до Нового Року.
Не поспішаючи, далеко десь, устріч
Весна зробила несміливі кроки.
Та ще снігів великих не було,
Ще не тріщали з лютістю морози,
У димарях від вітру не гуло…
Ще не збулись заявлені прогнози.
Бо знов зимі до квітня панувати…
Минулий рік згадали? – Ото тож.
Замети ще обридне розгрібати.
І ковзнути бруківкою також.
Ще надокучить білосніжний колір
Й нудне чекання на кінець зими.
Аж раптом снігу холодом за комір
Зі стріхи впало побіля корчми.
Знайомо і приємно рипнуть двері.
Корчма зустріне гомоном й теплом.
У цій, усім знайомій, атмосфері
Знайду в кутку я місце за столом.
Перепочину, бо я цього вартий.
Хоч півгодини. – "Підійди, корчмар.
Налий горілки дядькові півкварти.
Неси закуску й пива каламар".
Кожух на лавку, скинув капелюха.
Приносить pincér[1] трохи попоїсти –
Замовив печення, гуляш й свинячі вуха…
Ого! В корчмі аншлаг – нема де сісти.
…В цей час завжди чекають на музик.
Їх спів завжди стривожить і стурбує.
Їх спів примушує замовкнути базік…
Життя пісень порою потребує.
Я п`ю і їм. Самотній і хмільний.
Я заблукав із осені у весну.
Минулий рік, можливо, був не мій.
Можливо, я в наступному "воскресну".
