Альцгеймерова соната
V продовженняз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
- Н-н-н… так!
- Дурень! - вкусила боляче, та мені це раптом сподобалося.
- Іноді… боронюся…
- Уявляєш таку сімейку? Я дарувала Поліні квіти, ніжила, тягнула до ліжка. Спочатку то нагадувало якусь божевільну гру. Ось як ми карти грали від безвиході. Чи як маленькі діти бавляться в дорослі стосунки – сьогодні Оксанка в нас буде татком… А потім стала відчувати смак, потяг, а зараз охота забути, чимшвидше викреслити, розлучитися. У мені, ніби в смердючому коконі є інша, справжня, жива пречиста жінка із присмаком сучості. Мені набридло, осточортіло пестити досконале жіноче тіло, нудить від його принад, охота відчути чоловічу ласку, хай грубу, хай невмілу і часами жорстоку, але чоловічу…
Знову пауза…
- Ой! - які ж у неї заточені зуби. - Здуріла?
- Забирайся геть, опудало бездушне!
Вона не вміла плакати… Плакала рясно, недовго, але барвисто. Видно, нечасто вправлялася...
Гадаю, зайве говорити, що прокинулися ми поруч. Лежали на однопорційній спальній полиці, пригорнувшись одне до одного, ніби двійко поросят. Як саме відбулася нічна міграція, не пригадаю, але то було добре. Крок до нового життя...
Авжеж, гріхопадіння - віха особлива. Шкода, що про це видають свідоцтва. Коли якась особа завдяки власному талантові, харизмі, вмілій протекції чи сприятливій астрологічній карті перестає належати найближчим і навіть самому собі, а перетворюється у надбання цивілізації, це також своєрідне гріхопадіння...
Дивно, та я зовсім не почувався ніяково, не мучився соромом, а нужденна совість блаженно, безсовісно спала. Було добре, дуже добре; легко, як немовляті після купелю; в уяві чомусь постали Галині очі, коли вони почують байдуже: “Квити?”. Жодних образ, жодних розчарувань, хіба одне: чому я раніше не опинився голим-босим-немічним на якомусь мерзенному полустанку?
Оксана після того, що сталося, мовчала тільки тоді, коли цілувала моє комфортно-немічне тіло. Щось їй зробилося, бо розговорилася, наче перед кінцем світу.
- У кожній чоловічій зграї мусить бути жіноче начало, якась сука. У чоловічих таборах їх називають по-іншому, але річ зовсім не у назві. Сука зазвичай існує в єдиному екземплярі, бо там, де є дві суки, одна мусить померти, або ж створити свою зграю, або ж стати безстатевою істотою. Двом сукам поруч мирно ніколи не жити і нізащо безболісно не співіснувати, як не бувати у рою двом бджолиним царицям і двом мурашиним маткам в одному мурашнику - вони також є суки. Єдиного жесту, половини слова, чверті натяку достатньо аби їм підкорялися підлеглі хорти, цуцики і недорозвинені сучки.
- Щось таке сплітаєш, - я забрав з-під її щік свою закляклу правицю. - Не розумію...
- А в нашій сімейній зграї також виросла сука – малолітня пещена таткова улюблениця. Зозуля, але ту підкидають, а ця - доморощена і рідна. Це мені ніколи не могли простити ні раптом розбитого горняти, ні перлюстрованого таємничого послання, підписаного пронизаним стрілою сердечком, ні поодинокої незадовільної оцінки. “Не думай, що це просто горня, це – ціла реліквія. Я ж купив його в безіменного дивом тверезого робітника коло порцелянової фабрики у Полонному цілих вісімнадцять років тому”... Аж вінця стерлися під тягарем дивізії спрагнених губ, як від тривалого користування стираються сталеві підбори на чоботях. “З таких маленьких листів і починається велика розпуста. Чого доброго, гляди, принесеш байстрюча у подолку! Сама сорому не оберешся і нас знеславиш!”... Ага, на себе поглянь, досі перед доглянутими причепуреними тітками надуває груди і вертить дупою, якби павич хвостом. “Ти зовсім не вчишся, будеш скаженим коням хвости крутити або горобцям дулі показувати. Вибирай!”... Сам, можна подумати, вивчився, усе життя рядовим бухгалтером просидів, очі між циферками видивлявся, лікті протирав і наживався геморою. Але ж ні, колоду у власному оці помітити зась. Це ж я – породження пекла й уособлення апокаліпсису, усе роблю не так, думаю не так, дивлюся не так, мрію, живу, дихаю, усе не так. Від моїх прогрішень поступово перестане обертатися земна куля, більш як радикально викривиться галактична екліптика і порушаться одвічні світові порядки. Зате їй, єдинокровній сучці, такі ж самі біографічні факти зараховуються як чесноти: розбила щербате горня від полонського алкаша - на щастя, доню, на твоє щастя; отримала пристрасне юнацьке освідчення - звісно, як таку писану красуню і небачену розумницю можна не любити, не закохатися в таку; вкотре отримала двійку - та це ж яйцеголові педагоги не знаються, вони здавна тим і займаються, що істинні таланти закопують куди поглибше, аби через дванадцять поколінь проводити відкриті уроки про трагедію стриножених геніїв...
Я повернувся на бік. Від Оксани віяло жінкою...
- А згодом сученя перетворилося на довершену суку і намірилося усунути будь-які інші натяки, претензії, зазіхання на сучість. І найвідданішим союзником виявився найстарший хорт, далеко не найсильніший, не найспритніший, зате як він голосно і недоречно вміє гавкнути. Маму швидко заслали на город, до курників та парників, заперли на кухні, дозволили плести, шити, в’язати, церувати шкарпетки, вона і замолоду нічого не означала...
- Гидко... Це вони тебе посадили?..
- Мислиш... Це добре... Отже існуєш[1]. Та не забігай вперед, усе встигнеш почути, якщо терпець матимеш і подробиці тебе не дратуватимуть... Коли дійшла справа до обрання спеціальності, я керувалася насамперед протестом. Не хотілося бути як татко - тривіальним бухгалтером напівсекретного підприємства і направду пишатися тим, що генеральний директор одного разу в доброму гуморі, мабуть після зносин зі штатною секретаркою, прилюдно потис йому руку. Це трапилося, напевне, коли вручали грамоту за багаторічну сумлінну службу і медаль “Ветеран праці” за те ж саме, обставивши таким чином урочисті проводи на пенсію. Хотілося з юнацьким апломбом заявити, що бодай хтось у родині мусить мати чоловічу професію, а не тільки спідницю носити чи суконні нарукавники з ґумками, як у бабських майтках. Кажуть, нібито підсліпуватого секретаря приймальної комісії піймав серцевий напад, коли той раптом побачив, що фінансистка з університетським дипломом намірилася вивчитися на газоелектрозварювальника... вірніше, газоелектрозварювальницю. Бідолашний навіть покликав когось зрячішого, аби той ретельно зазирнув у мою медичну довідку…
Сука бісилася, скаженіла, собаки гавкали - хором, солом і поодинці, а караван ішов. Залишалося хіба питання житла.
- Одвічне...
- Ні, мабуть, вона спеціально опинилася перед моїм “Запорожцем”. Сподівалася, що я стану гальмувати на слизькім ожеледянім асфальті. Гадала, що відбудеться максимум кількома синцями і міліцейським протоколом. Недарма міліціонери зграями провідували її вечорами. Але мені тиснути на гальма не захотілося. Ось так і вирішилося одвічне, як ти кажеш, питання де і кому жити. Мене - до табору, і там люди живуть; а вона на візочку, усе, що нижче пупа, задеревіло, підгузники повні, але вона так звикла постійно гадити.
- Гм...
- Чому замовк? Тепер ти усе про мене знаєш?
- Я тебе кохаю...
- Краще кохай, а не говори...
