Альцгеймерова соната
ХІІ продовженняз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Вранці вітчим прокинувся досвіта, довго дзижчав своєю шершнеголосою електробритвою, хлюпався у холодній воді і смердів дитячим милом, аж потім помітив, що я вже не сплю і зазираю з-під ковдри, то намагався ущипнути мене за дупу - він так завше виражав своє бажання, а бажав він куди частіше, ніж міг; певне, мамина задниця нагадує суцільний синець.
- Що, дядечку? - я вихопила з-під подушки вірного ножа. - Щось наснилося? Чи ти вже допився до чортиків?
- Навіжене ти цуценя, - вітчим витріщив очі, схожі на холодні злитки кобальтової смальти, і голосно перднув, цього разу не усміхаючись. Виявляється, з переляку він також псує повітря, такий собі універсальний спосіб виражати емоції.
Після усього я ще міцніше заприятелювала з Оксаною Ковальською. Найперше, я власноруч знищила намальовані на парті прикордонні стовпи. Навіть вимогливій мамі ця дружба не муляла:
- Ось, доню, нарешті ти подорослішала, - усміхалася вона і без перестанку гладила своє огрядне черево. - Ой, як товчуться бешкетники... Оксана - дівчина гарна, з роботящої сім’ї, кругла відмінниця і з дурними компаніями не водиться.
Знали би ви тоді, мамцю моя солодка, бодай краплиноньку правди про наші щонедільні поїздки до обласного центру. Невже, ви насправді вірили, що ми, як наложниці Мельпомени, підзбирували порожні пляшки на автостанції і всіляко заробляли копійки тільки для того, щоби подивитися театр? Заощаджували на шкільних сніданках, принесені з дому канапки чи обов’язкові для поповнення вітамінових запасів яблука Оксана продавала молодшокласникам, вона навчилася приторговувати цигарками, зарядами для кулькових ручок, чистими аркушами в лінійку, клітинку чи косу лінійку, соняшником, піонерськими галстуками, цукерками – одне слово, усім тим, що може раптом знадобитися школяреві або школярці. Навіть позичити ручку коштувало дві з половиною копійки за урок і заокруглювали згідно з канонами арифметики. Та не приведи аби хтось із покупців проговорився про факт спекулятивної торгівлі; в такому разі на нього чекали мої ляпаси і перенасичені паприкою слова.
І зовсім скоро відбулася моя перша поїздка. Приятелька вже добре вивчила цей ритуальний маршрут: спочатку обідішнім автобусом до обласного центру; встигнути купити квитки на вечірню виставу й обов’язково програмку - і мерщій до театрального скверика; там знайомилися з солдатиками, пару слів і гайда в найгустіші зарослі відшліфовувати свої вміння, доводити усталене гасло, що народ та армія єдині. Іноді навіть встигали додивитися останні дії спектаклю. Головне, зробити усе хутко і бездоганно, не захоплюватись, не втратити відчуття часу, не закохуватись, щоб випадково не проґавити вечірній дизель додому. І вівцям добре, і вовчиці ситі.
З понеділка усе починалося спочатку - добування грошей у надії на свіже побачення з храмом Мельпомени[1].
Це були фантастичні подорожі, аж поки Оксана раптом не натрапила на Петра. Не пам’ятаєш такого? Він мешкав у столиці, а на літніх канікулах частенько гостював у тих стареньких, що мешкають у тій дерев’яній хатинці навпроти Притули; цілими днями розкошував на розкладачці під кремезною грушкою і все вичитував писанину Лева Толстого, Голсуорсі, Мартена дю Гара й чомусь Азімова[2], який рідко писав товстелезні книжини; навіть за хлібцем до магазину не виходив, ми припускали, що то якийсь важко хворий хлопчик; потім певний час він навіть навчався в нашій школі і дуже здивував усіх своїми панськими забаганками; бачте, він не звик обідати без столового ножа і випорожнюватися в прокуреному хлопчачому клозеті йому виявляється гидко. Вдавав з себе панича, добре хоч не пробував какати навстоячки, бо було би з чого посміятися тим, хто справляв нужду тривіальнішим способом. Не пригадуєш? Шкода, ти ж не в нашій школі вчився.
Старший сержант Петро натрапив на Оксану звісно що в театральному скверику. Спокусився, мабуть, на високо задерту спідничину і вологий промовистий погляд з-понад кольорової програмки. Тоді грали, якщо не помиляюся, «Усі Господні діти мають крила»[3]. А виявилося, що не тільки крила. Тоді Оксана похрамувала занадто швидко, ми встигли пів вистави додивитися, а цей дурень строкової служби взяв і закохався. Довелося на деякий час припинити свої подорожі. Дійшло до того, що ми зовсім не знали, що там нового коїться в репертуарі обласного музично-драматичного театру і хто приїздить на гастролі, бувало вже подумували, чи не провідати театр оперний, що в іншому місті, куди більшому і з куди чисельнішим гарнізоном. Аж раптом у нашому містечку з’явився той самий Петро. Солдат перестрів Оксану дорогою зі школи, вони довго сиділи над річкою, саме там, де ти колись вітався зі мною за руку. Я сторожувала, аби чогось не сталося і на власні очі бачила, як Петро пішов ні з чим, його не влаштовували наші візити, хотілося просто тут і вже. Дзуськи!
Наступного ранку я прокинулася напівзнаменитою, бо друга половина знаменитості дісталася Ковальській. Сонця сяяло, місто гуло, уся школа перешіптувалася і бурмотіла, а нашу прокажену парту, здавалося, обгородили звідусіль смугастими прикордонними стовпами, відмежували контрольно-слідовою смугою й огорнули собачим дзявканням. “Ми не такі” - переконано верещали однокласниці, особливо шваброподібна Людка; вона небезпідставно претендувала на золоту медаль і цнотливо зустрічалася з одним поважним комсомольським активістом; дурепка, якби вона знала, що за якісь пів року збираючись на випускний бал вона не влізатиме в жодну сукенку, активіст щезне кудись на засекречену комсомольську будову, а вона замість абітури[4] годуватиме байстрюча. “Ми не такі” - самі себе, одне одного і цілий світ запевняли однокласниці, особливо товстозада кирпоноса веселушка Мирося; вона ж була куди обачнішою й усі знали, що на дискотеки вона завше носила з собою зеленаве бляшане пуделко, наповнене вазеліном, бо понад усе берегла цноту для майбутнього чоловіка; досі, певне, десь береже. “Ми не такі” - переконували однокласниці, особливо руда Світлана; вона, сердешна, тоді не здогадуватиметься, що за кілька років, геть недавно, захворіє не зовсім звичайною ангіною; спочатку начебто залікує її стрептоцидом і полосканням з морською сіллю, содою та кількома краплинами йоду, але незабаром з’явиться рожевувата висипка навколо шиї та на грудях; заклопотані скрутою лікарі з діагнозом не поспішатимуть, аж поки Стручкова коханка - вона, як не крути, але діагностом була відмінним - не мовить: “Да у тебя же однозначно свежий вторичный сифилис. Классическое ожерелье Венеры. Поздравляю, милочка[5]”; після насмішкуватих привітань люди з погонами і балакучі медики довго й наполегливо розпитуватимуть, де вона примудрилася таке взяти, пообіцявши цілковиту таємницю сповіді, аж поки та відверто і чесно не напише чималий список у кілька стандартних аркушів; подейкують, нібито цей каталог ледь не повністю повторював, за незначними винятками, штатний розпис усього партійного, радянського та господарського активу нашого невеликого міста й околиць. “Ми не такі” - писклявим мишачим голосочком і стиснутим до мармурових плям кулачком переконуватиме дебела дівчинка Зеня, а своїх дітей - їй під завісу кар’єри мабуть світитиме звання матері-героїні - народжуватиме принципово від різних чоловіків.
“Вони ще не такі”, - пошепки зауважила піонервожата Ольга Гнатівна і єдина протягнула нам руку дружби, бо, як виявилося, єднаються не тільки пролетарі всіх країн.
А вночі я прокинулася від нестачі повітря, бо в мені стирчав напівм’який-напівтверезий циклоп; він впирався в мигдалики і по-бугаячому смердів. Бачте, старому соромітникові набридло провідувати двічі вагітну жінку в лікарні, щось надовго вона там заквартирувала. Навіщо її провідувати, коли і без нього народить, та й користі з неї жодної, а врешті просто під боком є малолітнє курвенятко, яке прославило його - гордість львівської залізниці - на усе містечко і цілу дистанцію колії? А за все на світі треба платити: за житло, утримання і кожне дихання. Хто ножем понівечив улюблену черешню? То ж сурми заграли і прийшов час розплати. Чи ти тільки з солдатами феєрверки крутила? А залізничники чим не солдати? Онде і мундира форменого носять, і чорного кашкета статутного зі справжньою кокардою, і блискучі відзнаки на чорних петлицях. І ще: далеко не кожному солдатикові дозволяють носити на грудях справжнісінького ордена. Я ж особливий! Немає тільки нашивки про контузію. Чого пручатися? Пора вже скаженому цуценяті перетворитися на дорослу суку...
О, якби ти тільки міг знати, яким янгольським голосочком вміють верещати бугаї! Гадаю, якби хтось тобі щосили стикав дармовиси, то й ти би став талановитим вокалістом. Не пробував?.. Самому Робертіно Лоретті[6] у найкращі часи співацької кар’єри так не вдавалося.
“Джама-а-а-айка”... Саме з наголосом на оскаженіло-зболено-перелякане “а-а-а-а-ай!!!”...
