Забути...
"Лиш друзі"... Виходу немає.
Я другом тобі зможу бути,
лиш дай мені хоч трішки часу,
аби як сон усе забути.
Забути очі ті чарівні,
такі глибокі і кохані,
уста твої, такі далекі,
і в той же час такі жадані.
Забути серця тріпотіння,
що кожен раз мов оживало,
і так зрадницьки, так шалено
у грудях гучно калатало...
Забути всі ті сподівання,
всі мрії, що померли враз,
всі ті хвилини, миті щастя,
які колись єднали нас...
Забути все, усі страждання,
весь біль, що рідним мені став,
усе, чим марив я щоночі,
усе, про що фантазував.
Забути все, усе що було,
мою юнацьку цю любов,
що ніби мала вже померти,
та чомусь воскресає знов.
Забути те, що все ж із ним
а не зі мною хочеш бути,
і те, як зрадила мене...
як хочу я про це забути!
Забути те, як почуттями,
що в моїм серці так палали,
ти гралась, як тобі хотілось.
Тебе вони не обпікали...
Забути те, що ти мене
не любиш, й мабуть не любила.
І те, що разом нам не бути...
Забути це мені не сила!
Занадто все було яскраве,
занадто сильні почуття!
І важко якось уявити
без тебе все моє життя...
Мабуть, мені потрібен час,
аби забути цю любов,
аби зібрати всі шматочки
і склеїть моє серце знов...