Ганна Коназюк Душа
Колись...
Давно родилась.
Вісімдесят чотири роки.
Раділа, плакала, сміялась.
Блукала, рвалася, металась.
Пройшло все. Спокій.
Спекло все в грудях.
І відійшла... Злетіла.
Страшно. Жива?
Холодне мертве тіло.
Забулось як тут, вдома.
Тому-то й лячно.
Покинів біль. Немає втоми.
Мрячно.
Чи буде світло і тунель?
Поки не бачу.
Моє життя, моя печаль...
Плачу.
Київ, 13.02.2014
17.02.2014 18:01 Деркач Олександр => © |
 Чудово |
17.02.2014 00:05 Антоніна Грицаюк |
 Душевно! |
13.02.2014 19:06 Оля Стасюк |
 Болючий, слізний віршик, але впевнена, що щирий) |
13.02.2014 18:55 Тадм |
 тривожний, печальний, але гарний вірш |
13.02.2014 14:44 Мальва СВІТАНКОВА |
 ...жива!!! - без сумніву, і це чудово! |
13.02.2014 13:33 Олена Вишневська |
 Сумно, важко... але так майстерно! |
13.02.2014 12:47 Тетяна Белімова => © |
 Нелегка розповідь... Коли плачеш, сум - немає значення скільки років! Страждає душа(((( |