ЗУСТРІЧ
глава "Вільного світу"
Американці катають наших дівчат на танку. Вереск — регіт — страх — захоплення — шал — шок…
— Злізайте, бо попадаєте!
— Іще одненьке коло!
— Дивіться! Як грушки пообсипаєтеся!
А чого ж? Чого б їм не кататися? Вони молоді й гарні, ці наші дівчата, обтесалися тут, у Німечині за два роки, вбрані по-панському, із зачісками (не впізнати вже тих, закутаних у хустки, обперезаних плахтами, голоп’ятих сільських дівок).
На околиці Мюнхена, біля аеродрому, — низка п’ятиповерхівок. Німців виселили з них не знати й куди (мабуть, робили це швидко, бо в покинутих помешканнях лишилися майже всі речі попередніх хазяїв, — від меблів, до гребінців і зубних щіток), а натомість розквартирували нас — колишніх остарбайтерів, військовополонених, в’язнів концтаборів, працівників секретних виробництв (ці вирізнялися не лише страшною худизною, а й сірувато-сивою, ніби притрушену попелом, шкірою), — всіх нас, учорашніх рабів, зігнаних сюди звідусіль і в різний спосіб.
— Поздравляю вас! — молоденька жінка-перекладач простягає нам синій бланк, — Ваш брак зарегистрирован согласно Конституции США. При пересечении советской границы этот документ будет рассматриваться советской стороной как удостоверяющий ваш брак.
Я скошую очі на Олю (вже мою дружину! і не має значення, за яким законом, з документом чи без нього), — вона вся світиться від щастя, а я? Чи теж почуваюся, мов на сьомому небі? Певно ж! І я радий! Це те, чого і я бажав! Не міг її відпустити, їхати нарізно (так буває в житті — розійдуться шляхи-доріжки, і хтозна чи зійдуться знову? а я… я цього не хочу! волію, щоб вона була поруч, завжди).
Я щасливий, але чи так, як із тією, іншою (коли цілував ту, іншу… лише раз, один-єдиний раз…)? Ні, не було іншої, є лише ця, що поруч! Оля… Оля, вона така, якою і має бути моя дружина — гарна, розумна, працьовита, ніжна, віддана, закохана в мене до нестями! Чи можна відмовитися від такої? Шукати кращої? Де? Нащо? Все решта — ілюзії, фантоми, що їх варто відігнати від себе раз і назавжди.
— Юхремчику! Я така рада. Тепер Ганя з Марусею не будуть уже очі мені виїдати, що живу з тобою «на віру»…
Дивом дивуюся від її слів. Оті завжди тихі й скромні дівчата, що поселилися навпроти нас і майже місяць (бо вони трохи пізніше приїхали) чемно вітаються, завжди такі привітні, а з’ясувалося, «виїдали очі»? Чи не тоді, коли просили Олю, щоб вона їм, малописьменним, допомогла заяви на нові документи правильно скласти?
— Чого ж ти не казала? Нащо взагалі їх слухала? Щоб більше до них не ходила! І у нас, щоб я їх не бачив! Нема чого!
Обернувся до неї спиною (зраділа! ото вже радість — документ на законний шлюб!). Крізь прочинене вікно вдивляюся в злітну смугу недалекого аеродрому, обгородженого високим металевим парканом. Але з нашого третього поверху видно краєчок розграфленої доріжки, а повітря раз у раз роздирає одноманітний, гуркітливий звук літака, що кружляє довкола, заходячи на посадку чи злітаючи. Десь там, за ним, перші ферми, з яких наша братва вже другий чи й третій день тягає овець і тельбушить їх просто біля будинків, тут же розпалює багаття, щоб по-дикунському насмажити свіжини. А хто «цивілізованіший», — тягне на поверхи і готує на електричних плитках, які є в кожній квартирі (і вже всі знають, що в сусідньому будинку забили каналізацію баранячими тельбухами — сморід навкруги). А нам американці щодня видають і макарони, і сир, і консерви, і булки. Навіть цукерки беремо в переїзному буфеті.
— Скільки нам іще тут бути?
— Додому хочеться.
— Спитали б у американців, та як їх спитаєш, коли не вміють ні по-нашому, ні по-німецькому! А того перекладача поки знайдеш…
— Вже недовго! Всі кажуть, що скоро!
— Вже і гроші почали давати! Ті, що «відпускні».
Парить. Сьогодні парить. На дощ? Чи що? Ми ще не підійшли до потрібної нам кам’яниці, де видають «відпускні», але вже й так ясно, який із довгого ряду цих різнобарвних, вцілілих будинків нам потрібен. Черга… Багато охочих отримати компенсацію у вигляді марок, за які в місцевих магазинах, відремонтованих і знову відчинених, можна купити якісь панські вебеги (собі й рідним на подарунок).
— Оце так зустріч…
— Здрастуй, Єфреме!
Стою, не знаючи, що сказати (слова зрадливо повтікали від мене, тому я мовчки продаю витрішки). Чи думав я, що колись іще побачу її, Тоню? Стоїть, оповита чимось нереально гарним і білим. А я роздивляюся, як спраглий чи змучений голодом, цей дим чорного волосся над смаглявим чолом, темні, глибокі очі, штучний пуп’янок підведених карміном вуст — нічого не змінилося відколи бачив її востаннє, і водночас змінилося все — в мене, в неї. Вона вся ніби світиться. Чому? Хоч би діру в ній не продивитися. Поруч із нею високий хлопець із коротко стриженим (майже під нуль) русявим чубом. Тоня тримає його під руку (вона завжди любила це! шпацирувати отак попід руку). Вони підійшли й стали в чергу відразу за ними, на відстані відставленого ліктя (а може й тісніше, відчуваю навіть приємно-солодкавий дух, яким віє від Тоні).
Не розумію, що зі мною коїться (найшло? пороблено?), але оце нервове збудження, що дійшло крайньої межі (сміх, якісь анекдоти і побрехеньки, що на них Тоня та її хлопець відповідають чемними усмішками), зараз мене просто розірве зсередини (відчуваю це досить виразно).
— Знаєш, Тоню, а ми з Олею вчора побралися. Американці бланка видали. Це щоб наші зайвих питань не ставили під час пересилки.
Оля зводить на мене здивований погляд (вона, звісно, нічого не знає про Тоню, це рудувата Кеті завжди була об’єктом нашим таємних кпинів). А Тоня всміхається і щиро каже, що вітає нас (вітає нас? нас? чи мене?)
— А ходімо до нас. Відсвяткуємо за земляцьким звичаєм.
— Не знаю, незручно трохи…
— А чого ти нас із хлопцем своїм не знайомиш?
— Та ще не встигла… Знайомтеся! Це — Жора. Жора Терещенко.
Чи це так необхідно — називати його прізвище? Дівчина червоніє, опускає очі. Я ще ніколи не бачив її такою, і гострий шпичачок («Тільки ж не ревнощів! — переконую себе, — А образи — від — нерозуміння — чим — він — власне — кращий?»), який я жену від себе, зринає десь на споді.
— То ти теж «ост»? Га? Жоро?
— Ні, не був. Я — військовополонений.
Він говорить глухо, затинаючись на довгих словах. Тоня допомагає йому розповісти про концтабір, звільнення, американців, у яких зараз їхні заяви (таки не передумала? не вернеться? і цей такий само, «яке їхало, таке й здибало»?). Тоня допомагає йому? Тоня допомагає йому…
— Чуєш, братухо! От поясни мені, на пес вам ця Німеччина здалася?
— Хто тобі сказав, що нам по-отрібна Нім-меччина?
— Ви ж тут лишаєтеся!
— Ми поїдемо туди, де нас будуть згодні при-ийняти. Поки що це Авст-ралія і Ар-гентина… Ми ще не в-вирішили остато-очно.
Тоня допомогла моїй Олі прибирати зі столу, а зараз вони про щось шепочуться на кухні (мене це доводить до сказу! які в них можуть бути таємниці). І все моє роздратування виплескується на цього худого здохляка, коротко стриженого, з розумними світло-карими очима хлопця, який не курить і не п’є через важку контузію (він ледь не вмер, пощастило, що серед в’язнів був якийсь медбрат чи хтось, що трохи тямився в медицині).
— Чого ж в Україну не вертаєтеся?
— Я ж військово-ополонений! Ще й лейте-енант! А це майже п-політичний…
— А вона?
— Вона? Вона — до-очка «во-орога народу»… Теж нічого хорошого їй там не сві-ітить…
— А ви думаєте, тут чи в Австралії вам буде краще?
— На волі за-авжди краще... Я це знаю…
— А як же ваші батьки? Вони ж вас чекають?
— Це так… Це ва-ажко…
— А як передумаєте? Захочете додому? Як тоді? Можуть вас і не пустити назад.
— Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре.
Жора раптово перестає затинатися, але він страшенно розхвилювався — в нього тремтять руки і сіпаються повіки. Це я! Я довів його до такого стану. Але я не каюся. Ще б і побив його, не зважаючи, що сили вочевидь нерівні (він худий і виснажений, весь аж зелений — просто-таки маринований аристократ), побив би, як приблудного пса!
Чого його жаліти? У нього є ідея-фікс (скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі! і головне, так доладно і правильно все пояснює), в нього є його освіта (він, бачте, вчився не на танкіста, а на інженера-конструктора, це його «війна в танк посадила»), в нього є оцей геройський ореол (був більше року в самому Дахау і вижив). Але це нічого не значить. Принаймні не для мене. Найголовніше, що в нього є, це… Це — вона.! І чому? За що? За які такі заслуги?
— Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!
А мені? Чого я не сказав їй те саме? Я ж міг. Я ж був перший! Чи мені не було б «скрізь добре», аби лише вона була б зі мною?
Що вона в ньому знайшла? Пожаліла? А мене? Не схотіла пожаліти? Відкинула, як непотрібний мотлох із попереднього життя? Образа давить мене, тупою важкістю розливається по руках-ногах (а може, це просто забагато випив оцього «трофейного» вина, що його німці роками призбирували по підвалах, а ми з братчиками знайшли та й поділили чесно між собою). Зрештою, в мене є Оля. Чого я беру дурне в голову? Відпустити ці спомини-спогади? Хай летять білокрилими чайками, які день у день кружляють на аеродромом. Хай летять услід за нею через океан! Аби лише покинули мене назавжди, бо маю тепер своє щасливе життя!
Київ, жовтень - листопад 2013
.gif "{#}")
Таню! Як завжди, СУПЕР!!!
.gif "{#}")
