Безголоса "проза"
Іду до Тебе крізь безодню слів
Над прірвою оглухлого мовчання..
По вістрю леза, як ніхто не смів
Прийти на поклик серця… Впали храми,
І віра, як не прикро, рвані рани
Не гоїть на розпутті вітражів
Німих віршів.
Шепочу всує прозу з молитов…
Коли ж почуєш на захмарнім троні?
Чи то така вже праведна любов:
Падінням вчити душі безборонні?
Он скільки вже земля в свої долоні
Всотала рік червоних! Чуєш, знов
Пролилась кров?!
І що отим полеглим дітям? Ось!!!
Повага та посмертний блиск медалі…
За мить прожили все, що не збулось…
І біля ніг нестоптані сандалі…
Чи рахував Ти траурні вуалі?
Чи вже не чуєш крику безголось?..
Спустись… якось…
Чи варті всі гріхи такої плати?
Суворий батько Ти: війна – не мати!..
30 серпня 2014р.
