КРЕМНІЯНКА
частина другаVI
За даними дослідних дій об’єктивних,
Є доказ, що крім гідравлічного руху,
Павук реактивним тяглом володіє,
Яке на підставі умов реактивних
Існує. Польоти ці в лісі помітні,
Бо він павутину снує при падінні,
Із стану рідкого в твердий переводить —
Й від цього реакція йде реактивна!
Павук під кутом павутину проводить —
Із гілки на гілку чіпляє активно…
А може, в собі й анунаки вже мали
Ще й біодвигун реактивної тяги?!
І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.
І, в хмарах набувши душевної магми,
Зійшли із небес і обожнились з часом, —
«Боги й напівбоги» — так стали їх звати!
А перед потопом на крилах помчали
У небо планети Нібіру — до хати!
А з ними — й Антія, шумер-кремніянка,
А через комп’ютер, як штучна землянка,
Яка і далека, й близька для Антона…
А він з павуками у лісі чаклує —
Знімає кіно з павукового лона
І, весь в розрахунках польоту, мудрує!
І швидкість, і кут вираховує вчений,
Щоб все науково сприяло уяві,
Щоб потім проектно закласти у гени,
Щоб радість у серці Антії буяла!
Щоб зміг гравітації силу здолати,
Як Землю покинути буде всім треба,
І нові шляхи у міжзір’ї прокласти,
Як буде у цьому велика потреба.
А так, то хіба до Антії злітати
Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!
Устами в уста поцілунків спитати,
Що є, крім кохання, найкраще на світі?
Так їм доведеться крізь космос кохатись, —
Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…
І всі почуття хоч і штучно сприймати, —
Але натуральність у діях відчути!
VII
Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти,
Від крові солдатів — вода червоніє…
З орбіти знімають цей фільм космонавти, —
Від слайдів таких у них серденько скніє…
Зібрався Антон, як Антія казала,
Скупатися в теплій водиці під вечір, —
Так настрій поплавати нехіть злизала
І розпач тяжить на роззброєні плечі…
— Не треба, Антоне, я теж відчуваю
Твій стан і становище фауни й флори…
На березі річки, як в чорнім чувалі, —
Сказала Антія й зв’язок перервався —
Порушило вибухом мінікомп’ютер,
Який для підводних діянь призначався,
Щоб все середовище можна відчути…
Покинув Антон негатив емоційний
І воду річну — океанська змінила,
Бо кликало діло — так буде доцільно,
Вода ще студентом в пучину манила…
Збулося, — тепер артефакти шукає
Про камінь вогнистий — кришталик жахливий,
Який до енергій нових закликає
І їх трасформує у швидкість змінливо,
Що й раптом політ зупинити можливо.
А це в навантаженні суперважливо
І щоб цей літальний двигун збудувати —
То запис про це в Атлантиді сховали,
А часу на пошук дали малувато…
Але з манускриптів приблизно узнали,
Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі
На острові Білі, де берег Флориди…
Лиш треба знайти манускрипти про камінь
І потім його чародійство створити…
— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, —
Сказала Антія із мініекрана
І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.
Під ним пульсуватиме датчик урану, —
В дозиметрі з’явиться цифра чотири…
Золочена скриня, а в ній — манускрипти.
Її обережно з-під гравію вирий
І кодом чотири-чотири відкрий ти.
— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, —
Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку,
Що ллється, немов океанські припливи,
Із кожного слова, з очей гордівливих.
Я хочу, щоб ти розказала, чи правда,
Що дату й причину потопу ти знала,
Чи Землю покинуть була ти не рада,
Чи мала від когось для старту сигналу?
— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:
Нібіру лиш збурила Землю собою, —
Її завернувши тяжінням до себе…
І хлинули метеорити юрбою, —
Один з них дістався Землі, стусонувши,
Що з осі своєї вона відхилилась…
Від цього льодовник полярний, проснувшись,
Розтанув, і миттю Земля затопилась.
Ще й внутрішня сила Землі, як напруга,
Вулканно поверхню її зруйнувала, —
Була над Землею всесвітня наруга,
Яка все живе в катаклізмах сховала…
Антон прислухався до болю Антії,
До кожного слова, яке вібрувало…
Здавалось, потрапив у лапи стихії,
І болем обличчя, мов затаврувало.
— Не треба, Антоне, трагічно сприймати,
Я теж відчуваю і серденьком тлію.
Крім горя з печалі більш нічого взяти,
В обставинах смерті я тільки мужнію!
І боляче теж відчуваю хвилююче жало,
Яке отруїло закохану душу…
І все, що на серці твоєму лежало,
До серця дбайливо прийняти я мушу.
За розуму скарби тебе я кохаю,
Наповнені даром емоцій ідейних.
За очі твої голубі, за веснянки,
За твій атлетизм, за святі обіцянки.
Послухайсь поради, тебе лиш прохаю,
І матимеш успіхи в справах щоденних,
Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі,
Його щоб пізнати — відчуєш реальні
Від мене до тебе кодовані звуки.
Про тебе згадають ще наші онуки,
Бо здійме тебе гравітації промінь,
Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…
І піде землею, мов свято, твій гомін:
«Тепер двигуна збудувати лиш треба,
Щоб мав з гравітації паливо в тілі,
Щоб біофізична реакція малась,
Щоб кожна людина цього захотіла,
І в небо прозріння свого підіймалась»…
… Мо’, прийде, мов гість, до Землі незабаром
Той час нерозважний, коли заманеться
Людині небесним піддатися чарам,
Як знов від Нібіру Земля похитнеться…
Тож думай, мій любий, людей як спасати,
І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй,
А зараз вже пізно і треба поспати.
Що? Спати не хочеш! Себе не ошукуй.
Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!
І дійством уста захопилися смачно…
— Добраніч! Моя кремніяночко, пані!
Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!
Так кожен із них на орбітах далеких
В уяві гніздо сновидіння будує,
І вже безтурботно, неначе лелеки,
В обіймах космічних у мріях стартує.
VIII
Гора Козоро на Нібіру висока,
Там Сонце планети з-за неї виходить,
На постать Антона покладено око,
Хоч він на Землі роздратованій ходить,
На скелі там з ним розмовляє Антія:
Вони відчувають емоції звуків, —
На відстані сталась святкова подія —
Між ними існує зв’язок перегуків!
— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?
Ти ж вчора створив гравітації модуль.
В комп’ютер заклав інформацію банку,
Приборкав тяжіння земне і погоду…
І можеш до мене піднятися вільно,
От тільки тобі довголіття бракує.
Давай цю проблему обчислимо спільно,
Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!
Тобі я свій мозок дозволю пізнати, —
Скануй інформацію з нього на віру —
Секрет довголіття вже будеш ти знати,
Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.
Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!
Тоді і прикинеш — що, як і до чого…
З добутками золота мали мороку
І робота шахт клонували для цього.
— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, —
Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.
Долати незгоди найкраще в двобої…
Для мене зробила ти дуже багато,
Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала,
Навіщо ви золото з шахт добували,
Яка в тім потреба, що вас спонукала?!
Скажи, і на Марсі ви теж побували?
А Сфінкса навіщо ви там збудували?
Й такі ж — піраміди! Це щось означає?
В яких траєкторіях світ пізнавали,
Де брали потрібне знання для початку?
Навіщо лишили істот силуети
Та ще з артефактів і череп єдиний —
Щоб нам віднайти історичні замети
І в них розлопатити тайну людини?!
Цей череп не вріже й один інструмент…
То що ж — він є виріб токарної справи?
Чи, мо’, із прибульця в трагічний момент
Упав із плечей, не діждавшися правди?!
— Запитуєш влучно — це часу питання!
Й фантазій настирливих вміле зростання,
А золото ми для зв’язку добували,
Щоб ним з піраміди луну відбивати,
Яка в радіохвилях збуджує масу
І в космос їх шле, як зворотні сигнали,
Щоб напрямок руху міг вірно триматись,
Щоб мати надійну безкомпасну трасу.
Сама ж піраміда, немов передатчик,
Неначе маяк, для космічних польотів, —
Надійний, не раз перевірений датчик
Усіх інформацій для автопілотів.
А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети —
Це зло і добро в нім, як золота символ,
Як бачення світу людиною й звіром,
З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом,
В нім все об’єдналось занадто красиво, —
Бо все це, як символ, задуманий світом!
Цю всю інформацію в різному плані
Залишили предки — боги-анунаки,
Їх теж клонували, у мене є дані —
Про їхнє буття неспростовні ознаки!
Тезаурус їхній в перекладі нашім,
Надійно нам дав Альма-матір пізнання,
Тож правда багато поїли ми каші,
Щоб мати цей засіб свого спілкування.
— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився,
Бо ваша Нібіру до нас — на підході.
— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився,
Що, ніби як Ной, від шаленої хоті,
Ти людям даруєш надію спастися,
Чекаєш побачити сушу, як Бога,
До Зірки спасіння молився й хрестився,
Щоб швидше із берега йшла допомога.
З обличчям, наповненим спокоєм духу,
Ти кличеш везіння з моєї поради,
І хвиля потопна тебе накриває…
А я, мов та чайка, кричала на вухо,
Що витерплю все, лиш не витерплю зради!
І серце від цього навпіл розриває…
— Твій сон передався в мої біоструни
Й розладив акорди душевного стану —
Це влився у мене і твій біострумінь,
Мов чайку, здавалось, ось-ось я дістану…
А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила,
На згадку про себе мені залишила,
І в небо озонову дірку відкрила,
Щоб струм гравітації пружився в жилах.
А я, мов ракета, тебе здоганяю, —
Лиш зорі встигають мене привітати.
Свої почуття я до тебе міняю:
І злюся, й радію, що вмію літати!…
Проснувся: на шибках мороз, на екрані —
Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок,
Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч»,
І в ліжко кладеш розуміння мімози!
IX
В динаміці Всесвіту стверджено мрію
Сміливих думок у кмітливому стилі —
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі, —
Крізь відстань доводиться штучно кохатись
І через комп’ютер це чудо збагнути
Щоб весь інтелект індивіду сприймати,
Й чуття натуральні у діях відчути…
Вони просторові єднають акорди,
Щоб кремнію роль як по нотах зіграти,
Щоб в справах творіння енергії гордо
Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
09.04. — 30.05.2004