ЖИВЕ КОХАННЯ У КАРПАТАХ
― На думку спадають дитячі роки. І в їхній прозорій товщі, немов різнокольорові скельця калейдоскопу, виблискують спогади, надто ті, що пов’язані з найпершим знайомством з географічною мапою України, ― сусід по купе, Роман Якович, відсунувши вбік випиту склянку чаю, розгорнув шкільний географічний атлас України ще часів його навчання у школі і, наче виправдовуючись, додав: ― Коли, як співається у пісні, літа на осінь повернули, я зрозумів, що моя любов до географії і, зокрема, до географічних мап, ― то від кохання, великого неземного кохання до дівчинки Олі, яка, до речі, й подарувала мені саме ось цю мапу.
Оля приїхала з високогірного карпатського села на літні канікули до Донбаського краю і так захоплено розповідала про нові для неї краєвиди, що її одноліток Роман спершу й не повірив. Почувши, що ще два роки тому її родина мешкала, як виявилося, зовсім неподалік від їхньої оселі, він спочатку став кепкувати з неї. Мовляв, хизуєшся сама не знаєш чим, ціну собі набиваєш. Набачилась? Що ти там набачилась!.. Гори, полонини, смереки, ліси, схили… То хіба може бути аж так гарно та красиво?!
― Тоді вона розгорнула переді мною звичайний шкільний атлас ― ось цей! ― на сторінці з мапою Карпат і почала водити своїм тоненьким пальчиком, — продовжив після деякої паузи Роман Якович, намагаючись слово в слово згадати Олині розповіді: «Ось ― лісостепова частина України, а ось — степова, а ось це ― Карпати. Ну, а це ― Прикарпаття. А там ― за Карпатами ― так і називається: Закарпаття». Я спочатку слухав якось не дуже уважно. Але Оля частенько перепитувала мене, чи я зрозумів, або звертала увагу на ту чи ту дрібничку. І я поступово опинився у полоні її цікавої і своєрідної екскурсії мапою. «А ось, дивись, найвища гора Карпат ― Говерла! А ось — високогірне озеро Синевир, а ось тут ― знаменита полонина, що повністю заростає квітами! А які тут чудові дерева ― високі, стрункі, смереками називаються!.. У цих краях мешкають такі привітні люди, як галичани, гуцули, бойки, буковинці, лемки, покутяни… Вони так цікаво розмовляють, що хочеться слухати й слухати. Тато деякі слова навіть записує, щоб їх при нагоді доречно вживати… І вбрання у людей ― не те, що тут, на Донбасі одягають ― ткане, вишиване, гаптоване… Мамка у захваті. Одягають з задоволенням. І я ношу. А ще ми привезли дещо на подарунок бабусі. Захочеш ― подивишся. Хоча, як хлопцю, тобі буде цікавіше інше. Хай те буде сюрпризом, приємною несподіванкою»…
Згадував Роман Якович слова Олі з тієї далекої давнини і помітно було, що йому дуже кортить виговоритись, що зараз на душі у нього якийсь тягар і той тягар до цього він ніяк не міг скинути: чи то не наважувався, чи не було належного співрозмовника, а чи просто час тоді не настав.
― Знаєте, я її ненароком навіть образив її. «Ти ще геть маленька, а розповідаєш так, наче особисто там усюди бувала й оте все бачила!.. Не люблю триндичих!..» ― дорікнув я їй. ― Але при слові «не люблю», несподівано зловив себе на думці, що я зопалу те сказав, що маленька дівчинка, яка так старанно призвичаювала мене до вивчення мапи і з величезним захопленням розповідала про нові краєвиди, серед яких певний час живе, мені подобається. Тож мені зовсім не хочеться її ображати. Навпаки, хай говорить, розповідає, а я лише слухатиму! Лише слухатиму! Я можу навіть затамувати подих… Так мріяв я…
Роман Якович, раптом, замовк. Помітно, було як підкотився йому до горла кавалок і не дає й півслова вимовити. Відвернувся до вікна.
― Оце залізничники, наче, й дбають про людей… ― порушив зовсім іншу тему мій попутник, певно, щоб не розчулитись перед маловідомим співрозмовником та не показати себе надто сентиментальним. ― А нащо було нам, людям у літах, лізти на другий поверх цих новісіньких сучасних вагонів і сидьма сидіти аж до Києва?!. Теж мені — імпортні!.. Та й, до того ж, квитки ― втридорога! Оце «турбота» про людей… А тоді ми з Олею до Карпат їхали без пересадки. Точніше, батьки нас везли-супроводжували. А ми порозлягались на поличках і всю дорогу провели у спогляданнях за краєвидами, що миготіли за вікном, та у дитячих милих теревенях… Ой, перепрошую, я, певно, вас замучив своїми спогадами… Що це на мене найшло?..
― Ні-ні!.. Говоріть… розповідайте… Я так здогадуюсь, що, якби не Оля, яка почала мешкати з батьками у Карпатах, вас би сюди ніщо не потягнуло, навіть знамениті курорти, санаторії та бази відпочинку…
― Певно, що так. Воно ж знаєте як дехто у нас на Донбасі створював міф про Західну Україну, ну, й, звісно про Карпати: там живуть люди не нашого духу. Тільки згодом я зрозумів, що це твердить дехто з числа переселенців з російської глибинки на донбаські вугільні копальні. Приїхали, так би мовити, зі своїм статутом до чужої хати! А що інше я, підліток, який ніде не бував, міг почути тоді?!. Оленька розкрила мені очі!.. Ой, Олечко!.. Олечко… Вибачте!..
При цих словах Роман Якович вийшов до тамбура. Помітно було: стояв він там, вдивляючись у далечінь, кудись за далекий обрій. Мабуть. справді так і заглядав ― за обрій у мареві. Відтак, повернувшись, тихо мовив:
― Оце, щоразу коли проїжджаю, не можу втриматися і вдивляюсь туди, у бік Чорнобиля. Роки сплили. Але й нині я переконаний: будь вона проклята ота аварія на Чорнобильській АЕС, а ще більше ― ті, хто їй не запобіг! Батько Олі через опромінення невдовзі вмер. У нас з Олею все йшло до весілля, незважаючи на те, що я мешкав на своєму Донбасі, як і раніше, а вона ― мешкала-купалась у Карпатах. Ми, звісно, зустрічались, хоча й не часто, як того хотілося, й телефонували одне одному, і листи писали… А з кожного конверту разом з листом я виймав якийсь цікавий листочок того чи іншого дерева… Не вірите?.. Ось зараз-зараз…
Роман Якович поліз до валізи і за хвилинку витягнув компактний гербарій. Таких гербаріїв я ще не бачив. Під кожним старанно прикріпленим листочком, інколи з гілочкою, чи якоюсь карпатською травкою або квіткою, був підпис: «З листа коханої Олечки…» і далі ― від такого-то числа такого-то року.
Так… «Усе йшло до весілля…». Але захворіла на променеву хворобу й Оля. Як уже потім я дізнався, дітей з піонерського табору, що був зовсім поруч з Чорнобилем, не спішили вивозити. Опромінення здобули усі діти. Причому, офіційно цей факт тоді не зафіксував ніхто…
Роман Якович зітхнув, здалося, дещо заспокоївся, немов камінь з плечей звалив. І хоч жаданого весілля не відбулося, і жити разом з коханою серед милих їй мальовничих краєвидів не судилося, він щороку, бодай на добу-дві, вибирався до Карпат ― походити плаями й полонинами, якими вона ходила, подивитися на дерева, з яких вона обережно зривала листочки, щоб їх вкласти до листа коханому, привітатися з гордовитими смереками і помилуватися неперевершеними світанками, насититись духом гір…
Все це можна якось зрозуміти без особливого подиву. Вразило його останнє одкровення, яке розповів перед самим-самим нашим розставанням. Свій весільний костюм з черевиками і невикористану фату Олі він зберігав упродовж свого життя. А щоб я у тому не сумнівався, Роман Якович показав усе те. Він мав чудову родину, дружину («Оце нещодавно ― царство їй небесне! ― відійшла у кращі світи»), трьох люблячих дітей, які народили йому вже й онуків, але відчуття неймовірної втрати чогось такого, що й словами не скажеш, позбутися не міг. І от нещодавно він зрозумів: отого відчуття втрати він може позбутися тільки якщо поселиться у місцях, що були милі його найнезабутнішій на світі дівчинці ― Олі. Вирішив твердо. Відтак придбав квиток на потяг у бік Карпат.
― Касирка запитала: «Квиток туди й назад?» Я відповів: «Лише туди!»… Ви гадаєте, що я ― старий, трухлявий?.. Ні! Я ― двадцятилітній! Я спішу до Олі… Мені так легко ще ніколи не було! Агов, Ка-а-арпати-и! Вітаю вас! Це я ― Роман, коханий Олі!..
І гори привітно загули.