ЛІКАРНЯ АКТОРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

...Отакої! З Юрієм Соловейком трапилось те, чого він не передбачав, ніколи у подумках не мав, навіть у їхніх неймовірних глибинах, — його виключили з інституту. Це неймовірна особиста трагедія. Напевне, він і не закарбовував би для себе вкрай неприємного оцього факту свого життя, якби його виключили за неуспішність. А, виявляється, «незадовільно» по одному з предметів просто треба було поставити. Треба було штучно знизити оцінку, щоб виникла підстава для виключення.

Про це йому, коли минуло кілька місяців і хлопець влаштувався на один з заводів Харкова, під великим секретом розповіла людина, яка працює в інституті на поважній посаді. Під величезним секретом. Потім вона забажала ще раз таємно зустрітися з Юрієм. Відтак повела розмову тільки про одне: чи колишній студент не просексотив нею сказане? Соловейко подумав, що вона, можливо, пошкодувала, що сказала те йому. Хоча тривалий час почуте не міг розтлумачити сам собі: настільки нею сказане було утаємничене, з натяками, що юнак подумав про невдалий розіграш, аж поки, прикинувши деякі факти, не почав здогадуватися, про що конкретно йдеться, на яку небезпеку наражається його добровільний інформатор. Наприклад, Юрій згадав, як наче ні з того ні з сього у їхньому театральному відділенні, коли він навчався, кілька разів був помічений той самий «контролер-радіотелеграфіст», який перевіряв на чутливість примітивний детекторний радіоприймач, котрий Юрко з дружком зібрали. А щоб було краще чути, антену викинули на дах. Ось такі їхні дії не сподобались тоді любителю-контролеру.

Соловейко присягнувся щирій людині з інституту, що ніколи і ні за яких обставин не скаже нічого. Мовляв, вважайте, що я того не чув, не знаю.

Тільки з часом, трохи оговтавшись від того, як його позбувався інститут, він вже без шалених нервових переживань, смоктання валідолу й пиття брому чи валер’яни, зміг більш-менш послідовно згадати про те недавнє, що сталося.

(«Не хотів би я, щоб ці записи комусь потрапили на очі. Занотовую лише для себе. Коли буду стареньким, десь так років за сімдесят, багато що може стертися з голови. А ці записи залишаться — для мене, і тільки для мене. Навіщо вони тоді потрібні мені будуть? Сам не знаю! А можливо це тільки такий собі прояв самотерапії, самонавіювання? Не знаю! Пишу, бо само пишеться. Записи ховаю то там, то сям. Поки що не забув, де які уривки лежать. А якщо забуду? А якщо знайдуть оці рядки? А хто знайде? Кому вони потрібні? Я ж ніякий не шпигун», — записав якось Юрій у своєму щоденнику).

Як тільки здав іспит останній з шістнадцяти першокурсників акторського факультету, зачитали оцінки. І тільки Юрію Соловейку — «незадовільно». А оскільки предмет був профільним (акторська майстерність), і читає його не хто інший як відомий у Харкові актор, народний артист СРСР, керівник курсу, який Юрія ж особисто і брав на курс з твердою обіцянкою бути йому, Юрію Соловейку на менше як відомим на всю країну актором, сподіватися на перездачу було марно. Юнак відчув, що його хочуть позбутися, і безповоротно. За що?!. Зауважень викладачів протягом року не було. Соловейко навчався сумлінно і добре. Ну, недолюблювала його, він це відчув одразу, викладач зарубіжної літератури. Ну, могла і зрозуміти, що він — хлопець з села, не звик, не червоніючи, називати, як там древні боги задовольняли хтивість богинь, як деякі герої, наївними будучи, за порадою дружин залізали до величезних діжок. Дружини, перевісившись у три погибелі, показували чоловікам що де лагодити у дій діжці. А в цей час коханці, прилаштувавшись до них ззаду, вступали у близькість.

Міські хлопці й дівчата, можливо, раніше таке чули чи й читали, якось обговорювали, то їм простіше було розповідати подібні сюжети. А Соловейко соромився та багровів, як рак, відтак його кидало у піт, навіть температура піднімалась. Студент заминався, тягнув слова. А викладачка розцінювала таке по-своєму: тупий незграбний селюга! Звідки такий узявся?!. На слова вона була грубуватою і прямолінійною. Якщо почала вже когось хвалити, то постійно хвалила. Вз’їлась на когось — гаплик! Тож, напевне, й вона підлила масло до вогню, коли вирішувалась доля подальшого навчання чи ненавчання Соловейка в інституті.

Дізнавшись про незадовільну оцінку з акторської майстерності по закінченні першого курсу, Юрій відчув себе наче у напівсні-напівтумані, вискочив з аудиторії, будучи на межі втрати свідомості. Підлога, стіни, інтер’єр тісного коридору, портрети театральних діячів, афіші, аркуші з оголошеннями, макети оформлення студентської сцени, зразки окремих ляльок — все попливло перед очима, час од часу то різкішаючи, то затуманюючись і зникаючи.

Ось Льончик, якого упродовж усього навчального року тільки й те, що гудили, називали тупим довгодумом, радіючи від позитивної оцінки, підскочив до Юрія:

— Не падай духом, старий! Перездаси! І все буде гаразд. Ну, бувай!..

Побіг, радіючи. Йому що до двійки чужого?!.

Дівчата-студентки нахилилися над хлопцем…

Як розповіли Юрію згодом, лише землячка Неля не тільки поспівчувала йому, а й намагалася якнайшвидше допомогти — дати води, закликала студентів підняти хлопця з підлоги, посадити на стілець, втішити… Деякі ж, подивились-подивились, та й відійшли геть. Не їх стосувалося.

Наче крізь напівсон-напівдрімоту Юрій побачив ще двох хлопців-однокурсників — Івана та Григорія — і відзначив, що якраз їхні слова та думки, спрямовані до нього, щирі й доречні. Вони й води йому дали, і якихось крапель, посадили на стілець, втішаючи словами, яких напевне й рідна мати не сказали б.

Аж ось крізь пелену в очах Юрій уздрів:

амбали йдуть!

У білому!

З вірьовками!

— А хто тут нервує?! — рявкнули у два голоси.

— Ось-ось він… — запищав один з Юркових однокурсників-харківців.

А Юрко й не здивувався, хоча і перебував у вкрай кепському стані. Той однокурсник — падлюка і мстивий сексот — обізлився на всіх і вся, вважаючи, що саме через Соловейка його дружок не пройшов по конкурсу на акторський факультет.

Амбали хотіли Юрія зв’язати або надіти гамівну сорочку, але Ваня й Гриша та ще одна з хороших викладачок переконали, що цього робити не треба, що хлопець ніколи буйним не був, що це якась помилка. Непорозуміння також у тому, що, мовляв, приїхали ви, певно, лікарі з психіатричної лікарні, на спеціалізованій кареті швидкої допомоги, а не з неврології чи терапії, тобто на звичайній швидкій.

Усе це Юрій сприймав наче крізь сон, не розуміючи подальші наслідки. Адже ніколи в житті його ось так, раптово, швидка ніколи нікуди не відвозила.

Сіли. Поїхали. Довго їхали-петляли Харковом. То викладачка (добре, що вона попросилася з двома дівчатами супроводжувати студента) й питає у санітарів-амбалів:

— А куди ж ви його везете? Кілька лікарень ми по дорозі проїхали…

— Як куди?! Наче не зрозуміли?.. У тридцять шосту… — відповідають.

— Справді?!. О-Господи! Так він же у нас — не психічно хворий!

— Нам видніше! — непривітно рявкнули амбали, давши зрозуміти, що діалог закінчений.

Під’їхали до воріт добре огородженої лікарні. Викладачка і дві однокурсниці вийшли і тепло попрощалися з Юрком, сказавши, що не забуватимуть його і намагатимуться відвідувати.

Щойно хлопець ступив на територію тридцять шостої, як йому верьовкою спутали ноги, немов коневі на пасовиську, прив’язали до тулуба руки (хоч не сильно) і повели кудись у глиб, до якихось далеких споруд.

Вже звечоріло. Майже нічого не видно було.

— По-маленькому дуже хочу, — мовив Юрій.

У відповідь — мовчання.

— Вибачте, хто з вас старший? Пісать хочу, дуже…

— А не втечеш?

— Я ж спутаний.

— Ну, давай, роби своє діло.

— А як? Руки розв’яжіть.

— А так не зможеш?

— Ні.

— А не розмахуватимеш ними?

— Ні! Швидше… Несила тримати.

Розв’язали… Справив потребу!.. Фф-фуу-о-ох!… Такого полегшення хлопець ще ніколи не відчував!..

Знову спутали-зв’язали, повели.

На санпропускнику вода була настільки хлорована, що бідний студент напевне, стерильним став. До того ж, позаглядали в усі його людські отвори. (Золото шукали, чи що?). А потім нап’яли смугасту піжаму без гумок і з довжелезними рукавами. Хотіли було за спиною зав’язати, але чергова лікарка, зазирнувши новенькому уважно у вічі, веліла того не робити.

Підвели до постової медсестри.

— Доброго вечора! — привітався Юрко.

У відповідь — мовчанка.

— Здрастуйте, — повторив хлопець.

Мовчання. Сестра щось пише.

Новачок смиренно стовбичить. Хоч поруч стоїть стілець, але сісти на нього хлопця ніхто не запрошує. Постова сестра ще довго продовжує щось писати.

По коридору снують пацієнти відділення. Один, засунувши кружку між штаньми і животом, щосили гамселує в неї ложкою. Два підходять і дивляться.

— Горобців ганяю, — пояснює той. — Хунвейбінів бояться, ховаються тепер тут. Клопоти та й годі!.

Один з клієнтів починає трусити його штанини, а інший — розмахувати руками, наче відганяючи птахів.

Ще один підійшов до вікна і почав так уважно вдивлятися крізь шибки, що, здавалося, бачить за ними неймовірної краси краєвиди. Тільки тут Юрій помітив, що усі вікна загратовані.

І хлопцю стало страшно.

— За мною! — скомандувала медсестра, дебела баба.

Повела до палати.

Уже пролунала команда до сну. Тому, коли відкрила якісь двері, Юрко сподівався побачити палату як палату — хай не хороми, але чистеньку, світлу, ліжок на щонайбільше вісім.

Медсестра клацнула вимикачем. Загорілася... Точніше, зажевріла тьмяно-тьмяно єдина високо під стелею і в павутинні лампочка Ілліча. І у цій напівтемряві Юрій побачив, як майже на кожному з дванадцяти густо поставлених ліжок лежать по двоє хворих — валетом, ноги одного напроти голови другого.

— Вибирай! — запропонувала вона.

Новачок розгубився.

— Вибирай-вибирай он на тому ліжку місце або ось на цьому, ближче до дверей.

— Так на них люди лежать, сплять уже.

— Дивак! Бачиш як наші пацієнти: все розуміють. Я хочу, щоб і ти швидко зрозумів... На якому хочеш?.. На цьому? Лягай — і баста!!! Головою ось сюди, до ніг нашого «короля Франції».

Юрій ліг валетом. Ноги «короля Франції» були, на диво, не вонючими.

— То не Жанна д’Арк? — спросоння запитав «король» у медсестри.

— Ні, не Жанна, ваша величносте! — відповіла медсестра. А в тоні — одна милість і ласка.

Поселення новачка декому розігнало сон. Один почав твердити, що він — качан кукурудзи, великий і спілий, що його не помітили і не оцінили після того, як Хрущова скинули з усіх керівних державних і партійних посад, що це неподобство — нехтувати такою сільськогосподарською культурою, якою він є.

Інший піднявся і каже у відповідь:

— Попадись ти мені у Чехословаччині — я тебе танком переїхав би.

— А я його взяв би до нашого Союзу середньоазіатських республік.

— Ой, халяшо-халяшо, там на малюлетках женіцці можна! Халяшо! — ще один долучився до розмови.

— Ну-мо спати-спати, шановні королі, женихи і танкісти-кукурудзяники! — веліла медсестра, бик-баба, а в голосі — така ласка. Невже, таки, щира?

Днів з чотири ніхто з медичного персоналу, коли Юрій до когось звертався, ніяк не реагував. Ніяк! І не дивилися у його бік! Якщо й дивилися, то як на пусте місце, крізь хлопця. Він дуже хотів спати, але вночі — валетом — не міг. А вдень можна було тільки за розкладом, в обід. Знову усіх майже насильно вкладали. І «королі Франції», «женихи», «танкісти-кукурудзяники» та інші їм подібні дружно засинали, плямкаючи, чхаючи, покашлюючи й попукуючи.

Але від денного сну відмовитися можна було, що Юрій і робив. Відтак тинявся коридором та вдивлявся крізь загратовані шибки надвір.

«За що?» — ворушилося питання у голові, але якось мляво, розтягнуто, не соковито. Певно діяли ліки, від яких він спершу намагався відмовитись. Ну, як відмовитися… Запитав тільки, що саме колотимуть. Так до нього тут же підскочили амбали, «по-дружньому» обняли, оголили одну сідницю, а медсестра тут же щось уколола. На щастя, хоч не дуже боляче було. Чи то з переляку студент болю не відчув.

Тільки на шостий день повели до професора, причому Юрій відчув, що якось з кращим до нього ставленням. Юрко навіть щось там безбідне запитав, а медсестра і амбал, які його супроводжували, відповіли по-реальному, так як і буває у житті, за межами психушки.

— Ви цьому хлопцю не потрібні і він вам теж, — сказав професор, звертаючись до санітара.

Той зник.

— А вас я ненадовго затримаю, — додав він медсестрі.

Відтак запитав деякі анкетні дані емоційного студента, чи подобалося йому навчатися, ким хотів би бути, як він бачить своє подальше життя ближчим часом.

— Свої думки викладає логічно і грамотно, — гортаючи історію хвороби і подекуди дуже уважно вдивляючись у деякі записи лікарів та результати аналізів, неспішним речитативом проговорив професор. Щось написав і розписався, віддав карточку медсестрі.

— З Богом! — сказав.

Юрій з медсестрою вийшли.

«Який «Бог»? — подумав Юрій. У школі ж учили, що його немає. І викладачка зарубіжної літератури настирливо втовкмачувала думку про те ж.

Біля поста медсестри лікарка повідомила, що завтра з самого ранку він зможе покинути лікарню.

Так воно й сталося.

Яке ж було величезне й приємне здивування Соловейка, коли біля воріт лікарні він побачив викладачку з вокалу і трьох студенток – тезок Нель і Віру. Юрій був зворушений і в душі неймовірно вдячний їм! Відтак гуртом, їдучи у трамваї, говорили наче ні про що, але нещодавно звільненому з психушки від того було так хороше: на волі! Не за гратованими вікнами, хоч і лікарняними!.. І сонце знову світило як сонце — щедро й спекотно; і хмарки пливли небом зовсім безтурботно — так, як він сприймав їх у дитинстві, лежачи на землі горічерва; і трамвай не так перестукує колесами на стиках рейок; і дівчатка напрочуд мило посміхаються й так заглядають в очі, що хлопець аж зашарівся; і викладачка з вокалу — ти, дивись, яка небоязка! — приїхала за ним…

Лише згодом Юрій почав здогадуватись, що його швидке визволення з психіатричної лікарні, що на Сабуровій Дачі у Харкові, — то якраз її зусилля.

До цих здогадок були дні, коли він доздавав ті іспити, які значились після того, на якому завалили. Здав успішно все. Але коли спробував перездати етюд з акторської майстерності, керівник курсу (народний артист СРСР, провідний актор державного академічного театру імені Т.Г. Шевченка, народний депутат!), відмовився приймати іспит особисто й доручив це зробити іншому викладачеві. А той, хвилюючись і запинаючись, під великим секретом зізнався Юрію, що боїться керівника його курсу. Мовляв, хто він — простий викладач, і хто — керівник Юрія?!. О-о!.. За таких умов яким би ти, мовляв, геніальним студентом не був, я поставлю тобі «незадовільно», за що наперед і вибач, будь ласка. Відтак якось зпересердя додав: «Чомусь я вірю, що мене не просексотиш... Так ось: ну, хто тобі порадив читати зі студентської сцени вірші Стуса, Симоненка та Світличного?!. У «Літературці» вичитав? Ще десь? Ага!.. Ну-ну!.. Сподобались?.. А ти знаєш який зараз рік? 1973-й!!! І як сприймають згаданих поетів?.. Колись ти зрозумієш, що за час це був... Звісно якщо настануть роки, коли можна буде усвідомити ці часи.»

Відтак Юркові залишалось одне — забрати документи.

І почав він з ними гасати по усіх навчальних театральних закладах України і Союзу. Представав перед очима численних комісій та екзаменаторів. І що дивувало, так це те, що про нього наперед уже знали, наче очікували поважну особистість. У багатьох випадках успішно проходив іспити з профільних дисциплін. Просили ще і ще раз прочитати то те, то те, показати неординарний сценічний етюд. Дозволяли здавати подальші іспити… Але на якомусь етапі, у той чи той момент він помічав як екзаменатори довго шепчуться, і не просто так, а секретничають, маючи на увазі саме його, і що тут не в його, Юрковій, майстерності чи немайстерності діло — діло у чомусь іншому…