ЙШЛА ДІВЧИНКА СТЕЖКОЮ…
- Тату! Мамо! Коли я виросту?... Чому ви мене народили маленькою? Ви бачите все навкруг, тому що високі. А я?.. – зарюмсала маленька дівчинка.
Батьки спершу аж розгубилися, не могли зразу і втішити маленьку донечку. Вкотре сказати, що вона виросте й бачитиме все, – не повірить, ще сильніше завередує, затупає ніжками. Ось і зараз вона вже починає тупцювати і говорити, що краще вона була б… жирафкою – щоб роздивлятися на все від обрію до обрію.
- Не рюмсай, дівчинко! Зараз усе ти побачиш, - звернулась до неї Стежка і підморгнула батькам: - Ставте донечку на мене і хай прошкує по мені. Бачте, куди я веду? На самісіньку гору! Звідти ваша донечка усе й побачить.
Дівчинка, почувши це, зраділа і з великим бажанням потьопала гостинною Стежкою вгору. Дісталась найвищої точки…
- Татусю! Мамцю! Я – велика! Я бачу все: Стежку, по якій забралась аж сюди, вас на ній, а навколо – гаї, парки, ліси, річки, озерця, лани, широкі шляхи, машини на них, а ще – наше село, а далі – околицю великого міста, а ще, найдалі, - обрій! Ой, який він гарний, у мареві, наче розмовляє з небом. А від обрію до обрію таке все гарне!..
- То – наша Україна!
- А я – українка! Ой, як чудово! – заплескала у долоньки дівчинка, зрадівши ще й від того, що мрія здійснилася: вона найвища від усіх і бачить далеко-далеко, як і хотілося…