Що далі?
Ти пробачиш мені, мій герою,
Те, що я недостойно живу...
Ти свободу мою скріпив кров`ю
Й душу Богові віддав свою...
Я не думаю, що завтра буде,
В вир захоплює ритм життя.
У потоці байдужості люди,
І нікчемним є їхнє буття...
Поспішаю з навчання додому,
Тихо листя вгорі шелестить,
Повз майданчик дитячий проходжу,
Зупиняю тут погляд на мить.
Лине піснею щирий сміх,
Манить небо блакитне й безмежне,
В безтурботних роках світлих цих
Сплеск емоцій і мрій без обмежень.
Он на лавочці поміж дітьми
Непомітне русяве дівча.
Личко вмилось дрібними слізьми,
А в очах майорить гіркота.
Бо одноліткам не догодила,
Бо не знає вона правил гри,
Через те, що картавить дитина
Й носить речі своєї сестри.
Через те, що нема в неї тата,
Мати ж випити досить любить,
Що боїться дівча вночі спати...
Ну а люди? Що люди? Лиш судять...
Насміхаються з неї сповна,
Невиправдна зневага в очах.
Звідки ж скільки ненависті й зла
У невинних дитячих серцях?
Я йду далі, а місто вирує.
Неприродний поспіх навколо.
Випадково для себе я чую
Хлопців дуже цікаву розмову.
Один скаржиться на здоров`я,
Каже, що бореться із похміллям.
Він до ранку із друзями в клубі
Святкував своє новосілля.
І себе він щасливим вважає,
В подарунок отримав квартиру,
З дитинства він має, усе, що бажає.
Батьки ж потурають єдиному сину.
А інший, димом затягнувшись,
Розказує буденну річ:
Як з другом він посперичавшись,
Провів із дівчиною ніч.
Казав він їй, що любить дуже
І не залишить він ніколи,
Отак цинічно і байдуже
Скалічив бідолашній долю.
І раптом бачу, що в квітник
Бляшанка пива полетіла.
Ну й що що поруч був смітник?
Яке їм є до того діло?
Мені назустріч впевнено іде
Дівчина в платті, на підборах.
І личко гарне й молоде.
Довге волосся, стрункі ноги...
Жаліється подрузі в трубку,
Що спонсора вона шукає,
Бо придивилась собі шубку,
Ну а грошей не вистачає.
Ну що ж, серйозні це проблеми,
Коли не знаєш, що вдягти,
І повз вітрини магазинів
Не можеш мимо ти пройти.
А я? Що я? Хіба я краща?
Бог дав мені можливість жити.
Здорова я, живу в достатку,
У мене є кого любити...
Яке ж тоді я маю право
Чогось ще більше вимагати?
Мені постійно всього мало,
Не можу все, як є прийняти.
А десь на іншому кінці країни
Настало справжнє пекло на землі.
На місті міст - стоять руїни.
Рахують тут на відлік дні...
Повільно землю ніч вкриває,
Солдати ж не побачать снів.
Дзвінкий звук смерті тут лунає
Криваве небо від вогнів.
Безстрашні ці борці за волю.
У кожного сім`я, свій дім...
Вони, змінивши власну долю,
Сміливо рушили і бій.
Хтось вдома залишив вагітну дружину,
А когось старенька і хвора жде мати,
А хтось перші кроки маленького сина
Можливості бачити не буде мати...
В пітьмі вирізняються два силуети,
Повітря нестерпно і страшно гуде.
То тяжкопораненого солдата
Товариш до укриття веде.
До місця все важче і важче іти,
Не варто нещасним підмоги чекати.
З собою у них лише пляшка води.
Товариш солдата веде помирати.
Він зовсім нічого не їв кілька днів,
І тіло його вкотре мліє він спраги.
Та друга герой не покине в біді,
Йому лиш потрібно хоч трохи наснаги.
Тут цінується кожна мить,
Завтра може не наступити.
Вогник совісті в серці горить.
Тут навчаються справді любити.
День за днем - солдат за солдатом
Покидають цей грішний світ.
Їх ж продовжують вдома чекати,
Так плекаючи надії цвіт.
Щоб життя своє ми марнували,
З неба падають ясні зірки.
Прості хлопці - героями стали,
Слід залишивши свій на віки.
За що загинули невинні люди ці?
Одна земля, та одне одному чужі...
Чи мала тоді сенс ця революція,
Якщо ми не змінилися самі?!
Чернівці, 05.09.2014