07.12.2014 20:20
для всіх
1061
    
  5 | 5  
 © Антоніна Спірідончева

Лорелей

Лорелей

Срібними гребнями хвилі тікають у море

Білі виблискують леза у водній імлі.

І рукавами річок в найсиніші простори

Напнуті вітром надії пливуть кораблі.



Безліч сміливців покинули вдома обузи, 

Духу свободи ковтнувши у груди міцні, 

І назавжди розрубали на пристані вузол, 

Щоб течією лихою нестись по ріці.


Дзвінко співає на виступі мокрої скелі

Тіням розлуки і зради сумна Лорелей –

Про моряка, що любов залишав на постелях, 

Й на кожен голос скеровував вбік корабель.


Діва співала, і в ніч розливалася пісня:

Кинув моряк своє судно й на скелю побіг.

Плачучи, він Лорелею до серця притиснув, 

Руки цілуючи ніжно і обриси ніг.


Він цілу ніч загорався, як місяць крізь хмари, 

Губи вологі блищали, неначе єлей.

І понад ранок шептав у пасмо кучеряве:

– Люба єдина кохана моя Лорелей…


– Зірочко срібна, любове моя одинока, 

Кинута скелі холодній на розсіч вітрам, 

Серце моє буде вічно в руках твоїх вогких, 

Я повернусь і нікому тебе не віддам.


– Мій капітане, – в сльозах шепотіла красуня, –

То залишайсь боронити мене від вітрів –

Бачиш, як віють поділ моїй зношеній сукні, 

Поки по річці утомлені йдуть кораблі.


– О, мене манить за обрій блакитна свобода –

В даль, де кінчаються межі всіх звивистих русл.

Я лиш торкнусь горизонту в просолених водах

І на найшвидших вітрилах сюди повернусь.


– Мій капітане, пробач, що я мушу просити…

На твоє серце закохане і молоде

Вниз по ріці вже підступно розставлені сіті –

Ти в них загрузнеш й не випливеш більше ніде.


Знаю ж: чужими жінками упійманий грубо, 

Будеш, заплутаний в сітях, лежати в човні, 

Гучно сміятися і підставлятимеш губи

Під їхні ласки й улесливих слів ручаї.


Прошу, лишись в моїх точених з каменю стінах!

Знаю напевне: направивши свій корабель

В море безкрає, тягуче і безміру синє, 

Більше не скажеш ніколи: «Моя Лорелей!»


– Діво кохана, твої хвилювання даремні, –

Гладив їй плечі і скрушно дививсь долілиць, –

Що мені прісна любов жіночок із таверни, 

Шлюх оп’янілих і сивих портових дівиць?


Люба, твій погляд вологий – це вітер із моря.

Чуєш, як дме в нашу сторону свіжості бриз?

Він мене кличе… – Й моряк цей, долаючи сором, 

Скелі тримаючись, швидко подався униз.


– Проклятий будь, капітане! Не вийдеш, бо вузько

В цім повороті, де честь випробовує Рейн.

Хай корабель твоїх втіх розіб’ється на друзки

Об вічну скелю на ймення моє – Лорелей!


Падала мачта і палуба гнулась в розколах, 

А понад ними ще дівчини голос звучав:

– І твою долю розбиту ніколи-ніколи

Вздовж течії не прийматиме жоден причал.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 08.12.2014 19:55  Світлана Рачинська => © 

Читала на ФБ. З задоволенням занурилася знову у цю прекрасну хоч і трагічну історію... Дійсно, Ваша Лорелей - чудова))

 07.12.2014 22:10  Тетяна Белімова => © 

Тоню! Дуже рада, що Ви збагачуєте наш сайт своєю поезією)) Ви все знаєте - і моє ставлення до Ваших текстів, і мою оцінку)))
Якщо Ваша ласка, виставте ще Вашу жіночу галерею! Особливо вподобала Вашу "Попелюшку"))) Буду дуже і дуже вдячна!
Лорелей - чудова)))

 07.12.2014 20:21  Суворий => © 

Video YouTube

 07.12.2014 15:01  Ганна Коназюк => © 

Чудово! Чарівна історія!!!

 07.12.2014 14:11  Наталка Янушевич => © 

Бачу картинку. Гарно.