А він небом не був
Вона любила дощ та небо. Дуже любила… Небо - бо воно вабило могутністю, силою, мудрістю століть. Дощ, бо він умів розсипатися на тисячі бризок та прикрашати райдужними діамантами світ. Навіть не так потрібно сказати, а ось так – дощ був її життєвою необхідністю, у прямому значенні цього слова – потребою. Без нього її існування просто не мало сенсу. Без нього вона жила споминами про години з ним, аналізувала, переказувала собі ті відчуття, додумувала щось та домальовувала. А ви любите дощ? А небо? Думаю, що жіноча частина людства може ствердно закивати головою, що саме так, бо жінки всі романтики від кінчиків пальчиків до волосся на голові. Так говорить їхня природа, таке їхнє єство, комусь зрозуміле, а комусь не дуже. Такою й була вона – парасолька білого кольору у рожевий горох. Творча, мовчазна, закохана у дощ.
Як вона його чекала!Це було навіження якесь. Коли він прийде, коли обійме її своїми вологими вустами, обгорне прохолодним плащем. Згадувала, знову і знову, як це сталося колись, як повірила йому галасливому, веселому, як віддала йому душу, бо він їй шептав, що вона не така, як інші, вона особлива. І парасолька сяяла щастям, посміхалася собі загадково, і закохувалася, і закохувалася, закохувалася…
Як і всі справжні жінки, вона була терплячою, стояла у своїй підставці для парасольок і з надією дивилася на двері, коли до будинку зайдуть мокрі туфельки, перші провісники гарної новини. Та вони все не йшли і не йшли, і вже цілих два місяці не несли дощу. Увечері їх чистили від пилу і ставили на поличку поряд з парасолькою. Черевики чули, як парасоля гірко зітхала, і їм було дуже шкода їхню подругу, та що вони могли вдіяти. Цього року дощу було дуже мало. «Невже все моє парасольчине життя пройде тут, у цьому коридорі. І майбутнє у тому, щоб дивитися на всіх сусідських жителів – шафи, вішаки, дзеркала, і дрібніших – щітки, гребінці. Ну чому він не йде? Чому так довго?Чому залишив її зі споминами про нього?» - губилася у здогадах парасолька. Вона була розумною і заспокоювала себе, знаходила йому виправдання. Як і вона від кохання, десь страждає земля від засухи, тому дощ має напоїти все, щоб повноправні краплі, зливаючись у швидкі струмочки, стрімко котилися на квітучі поля, сади та вдячну землю. Але ж він теж повинен пам’ятати про нею Він, звичайно, думає про нею, він не забувся ті слова, якими обіймав мантією дощу її, його парасольку. Щоб заспокоїти себе, щоб вгамувати свою спраглу душу, вона знову і знову згадувала і згадувала… Вона його дуже любила та жила споминами про те, як колись було затишно та добре, як краплями дощу він настукували про те, що вона гарна, струнка, ошатна. І тільки вона і тільки її, і тільки він. Їм було гарно та добре разом І увесь світ десь був там, він не існував, бо були лише двоє – дощ і парасолька, яка створена лише для нього, лише віддана йому, лише його…
Двері рвучко відчинилися, свіжий вітер ввірвався у коридор, і парасоля побачила мокрі туфельки. Нарешті… Він прийшов…
Вибігла на двір, закохане серце стукало так голосно, що здавалося ці хвилювання відчувала рука, яка несла парасольку. Он він, сильний, мужній, його краплі вдаряються, розсипаються на тисячі бризок і переростають у чарівну музику.
- Здрастуй, мій дощу!Я сумувала за тобою! - з радістю вигукнула парасолька.
-О! Привіт. Як ти? – Якось байдуже привітався і водночас запитав скляний дощ.
- Чого тебе так довго не було? – З надією питалася парасолька і подивилася у його блакитні очі.
- Я не можу бувати скрізь одночасно, - роздратовано забарабанив краплями дощ, - ти ж у мене не одна. – Жбурнув відповідь з вітром.
- Але ж така, як я, одна… Ти говорив, що особлива. – Сумно відповіла.
- Не починай. – Зашипів дощ, і обгорнув своїм плащем іншу парасольку.
Хоча вітер не був сильним, парасолька не могла втриматися, дуже болючим вже було для неї це відчуте та побачене. Їй враз захотілося стати маленькою, зникнути, розтаяти, перестати існувати… І вона зламалася… Опустила свої крила-руки і приречено чекала, коли її викинуть на смітник. У її маленькому серці обірвалось враз щось важливе та народилася образа, біль, сум… Чому так сталося? Вона ж бачила небо. А він йшов з неба, але небом не був…
