Зруйноване кохання

з рубрики / циклу «Про долю»

Пішла у люту заметіль,

Назад не оглянулась,

Була у неї певна ціль,

Від спогадів жахнулась.

Лишила дім, його тепло,

Та цур із ним, не жалкувала,

Давно там поселилось зло,

Немов над прірвою стояла.

Холонуть руки, а душа,

Давно уже закам’яніла,

Вона не варта і гроша,

Не того все життя любила.

А він топтав ті почуття,

Сміявся в очі, шкірив зуби,

Йому не буде вороття,

Він не побачить її згуби.

Постукала в оте вікно,

Яке з дитинства ще знайоме,

На серці стало так тепло,

В чеканні кров в жилах холоне.

Світилось світло у вікні,

Відсунулась фіранка,

А він був, немов в солодкім сні,

Стоїть кохання його бранка.

Носив у серці ту любов,

На волю не пускав,

На зустріч він до неї йшов,

Не марно ж так чекав.

Обкутав пледом, обігрів,

Дрова тріщать в каміні,

Не треба тут зайвих слів,

Вони живі, не чорні тіні.

Пестив вогонь їхні тіла,

На дворі віхола кружляла,

Вона збагнути не могла,

За що так ідола кохала.

м.Славута,