Одним теплом
Марина й Олеся йдуть зі школи, надворі п’ятниця, страшна контрольна з математики позаду, життя прекрасне. А світ убрався в іній, і сонце так сяє, і це просто нереально красиво. А на вулиці ні душі і тиша на дотик прохолодна, на смак хрустка. Марина паличкою збиває іній з гілок і огорож, осяяні сонцем кристали у світлі сонця падають, мов крихітні зорі.
–Нащо ти це робиш? – тихо питає Олеся.
– Що?
– Нащо збиваєш іній?
– Щоб падав. Це ж гарно.
– Гарно, коли він на деревах. А ти збиваєш його і він лежить на землі, і ми будемо по ньому топтатися.
– Я ж трошки збила. На деревах ще багато.
– Все одно.
– Що все одно?
– Та нічого, – зітхає важко, з якоюсь незрозумілою безнадією.
Марина з досадою відкидає паличку. Нехай іній лишається на деревах, якщо для Олеськи це так вже важливо. Вона сьогодні якась геть сумна, може, через контрольну перенервувала, може, просто змерзла. Так, точно, у неї руки он які червоні… Та вона ж без рукавичок.
– А де рукавички?
– Не знаю, – ковтає слова. – Може, в школі залишила.
– Давай вернемося пошукаємо.
– Ти що, далеко вже. І там другий клас сидить.
– Нічого, постукаємо. Ти що, цілі вихідні будеш без рукавичок?
– Я буду вдома. Математики багато. І вірш.
Марина намагається згадати, чи були в Олесі рукавички зранку. Ні, не було їх. І вчора не було, і позавчора. А Марина на це не звертала уваги, може, тому що було тепло, а може тому що літала у хмарах. Вона взагалі звикла не звертати увагу на багато великих і дрібних речей, які стосуються найкращої подруги: на відсутність запрошень у гості (мама заморилася, спить, давай повчимо вірш у парку), на зношений одяг, на який витріщається увесь клас (це з секонд-хенду чи що, та ні, наче не смердить), на глухе невдоволення батьків (може, ти б іноді гуляла з іншими дітьми, он Танічка Мартинюк така хороша дівчинка і живе недалеко). Марина розуміє, що Олесина родина живе інакше, ніж її власна – бідніше, важче, гірше. І оцей дурний факт чомусь для багатьох має дуже велике значення, особливо для дорослих. А Марині все одно. І коли виросте – теж буде все одно. А Олесині рученята червоні, ніби в рукавичках. У Марини рукавички теж червоні тільки справжні – м’які, теплі-теплі, їх бабуся в’язала під пісню багаття у грубці.
– Візьми мої рукавички.
– Ти що, не треба, мені не холодно. І вже близько.
– Візьми.
– Тобі нужніше. В тебе від холоду пухнуть пальці, ти що, забула?
Марина дійсно забула про свою маленьку проблему. А Олеся завжди пам’ятає все важливе.
– А давай тоді разом. В оцю рукавицю засунемо руки разом. А цю будемо по черзі носить. П’ять хвилин я і п’ять хвилин ти. І змерзнути не встигнемо.
– І як це буде?
– Буде добре.
Олеся якось нерішуче просовує руку в Маринину рукавичку.
– Тісно? – питає винувато.
– Ні.
Насправді тісно. А ще невимовно холодно, бо Олесина долонька – мов шматок криги. Марина стискає зуби, забирає подружчині пальчики в тепло своєї долоні. Так вони і йдуть, тримаючись за руки в рукавичці. Діляться теплом.
Марина і Олеся сидять у кафе, не помічають метушні і гострого запаху фастфуду.
– От ідемо ми на вокзал, говоримо про книги і фільми, – Олеся говорить повільно, дивиться в якусь неіснуючу даль, – а він у новій формі. Такий красивий. А в мене серце розривається, бо він повертається ТУДИ, а яж його з того світу витягувала, він мені тепер майже як брат. А ми йшли і говорили про «Тіні забутих предків».
Марина стискає Олесину руку, яка ж холодна, просто крига. Олеся – волонтер, працює з пораненими бійцями. І кожному з них вона справді сестра, а може і трішки мама. А з тим хлопцем, що сьогодні повертається ТУДИ, вони всього кілька днів тому їли піцу, і він морщився від болю, бо йому після травми ще трохи боляче кусати. Він всміхався крізь біль, і Олеся всміхалася йому, а потім прибігла до Марини, і губи в неї тремтіли: «Він через ту дурну піцу радів, як дитина, ти розумієш? Вони всі як діти. Ти розумієш?» Марина казала, що розуміє. І обіцяла, що все буде добре. І сьогодні вона знову повторює священну мантру останніх місяців:
– Все буде добре.
– Аякже. От висушу соплі і в шпиталь. Вони ж там голодні. А я тут. У соплях.
– Нічого, вони не образяться.
– Звісно, не образяться. Але голодні майже вилікувані мужики – це щось. Треба швидше сушити соплі.
Марина не знає, як поводять себе голодні мужики, які майже вилікувалися після майже смертельних поранень. Вона не ходить до шпиталю. І звісно причина не в роботі з дев’яти до шести, не в чоловікові і двох дітях, яким увага потрібна цілодобово. Час можна було б знайти. Марина просто не може туди ходити. Пече пироги і смажить відбивні, все віддає Олесі на порозі шпиталю, а сама не заходить. Бо не знає, які слова сказати тим чоловікам і хлопчиськам, де знайти для них посмішку і віру у те, що все буде добре.
– Слухай, я нарешті завершила в’язальний марафон. Зараз покажу… Ну як, повний жах чи не дуже?
Олеся зачудовано роздивляється шкарпетки, шарфики, рукавиці.
– Ну нічого собі. Я й не думала що ти зможеш так класно. Бабуся тобою б пишалася.
– Сподіваюся. Пам’ятаєш, як вона цілу зиму пробувала навчити мене в`язати, а я боролася?
– Пам’ятаю. Ну нічого, тоді був не час. А от зараз стало потрібно, і ти всьому навчилася.
– Ага.
У горлі гірко. Бабусі так давно нема. А останнім часом блискає дурна думка – може, добре, що бабуся не дожила до цих днів. Як їй, тій, що дійшла до Берліну, було б бачити, що на рідній землі знову війна?
– Знаєш, Марин, я так любила холодні сніжні зими, а зараз молюся, щоб ця зима була тепла. Щоб наші хлопчики не мерзли.
– Не замерзнуть. Я ж в’яжу шкарпетки. Ось шість пар вже є. Скільки там ще треба, щоб вся армія була в теплі?
Сміються.
Олеся притуляє до обличчя рукавиці – темно-сині і пухнасті:
– М’якенькі. Слухай, а пам’ятаєш, як ми з тобою йшли і трималися за руки в твоїй рукавиці?
– Пам’ятаю. У тебе не було своїх.
– Вони в мене були, але мама їх спалила. А твої були такі гарні, червоні, ти мені їх наступного дня подарувала.
– Було таке.
– Спасибі.
– Та нема за що. В мене було п’ять пар, так що шостої мені жалко не було.
– Я не про рукавиці.
– Я знаю. І тобі спасибі.
– Ми це витримаємо.
– Аякже. Треба просто потерпіти.
Так, треба просто потерпіти. Просто почекати. Просто підтримати один одного. Кругом метушаться люди, їдять, розмовляють, поспішають у своїх завжди надважливих справах. А дві втомлені жінки, сховавши руки в одну темно-синю рукавицю, гріються на двох одним теплом.
