28.01.2015 12:24
for all
175 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Ганна Іскренко

Одним теплом

Марина й Олеся йдуть зі школи, надворі п’ятниця, страшна контрольна з математики позаду, життя прекрасне. А світ убрався в іній, і сонце так сяє, і це просто нереально красиво. А на вулиці ні душі і тиша на дотик прохолодна, на смак хрустка. Марина паличкою збиває іній з гілок і огорож, осяяні сонцем кристали у світлі сонця падають, мов крихітні зорі.

–Нащо ти це робиш? – тихо питає Олеся.

– Що?

– Нащо збиваєш іній?

– Щоб падав. Це ж гарно.

– Гарно, коли він на деревах. А ти збиваєш його і він лежить на землі, і ми будемо по ньому топтатися.

– Я ж трошки збила. На деревах ще багато.

– Все одно.

– Що все одно?

– Та нічого, – зітхає важко, з якоюсь незрозумілою безнадією.

Марина з досадою відкидає паличку. Нехай іній лишається на деревах, якщо для Олеськи це так вже важливо. Вона сьогодні якась геть сумна, може, через контрольну перенервувала, може, просто змерзла. Так, точно, у неї руки он які червоні… Та вона ж без рукавичок.

– А де рукавички?

– Не знаю, – ковтає слова. – Може, в школі залишила.

– Давай вернемося пошукаємо.

– Ти що, далеко вже. І там другий клас сидить.

– Нічого, постукаємо. Ти що, цілі вихідні будеш без рукавичок?

– Я буду вдома. Математики багато. І вірш.

Марина намагається згадати, чи були в Олесі рукавички зранку. Ні, не було їх. І вчора не було, і позавчора. А Марина на це не звертала уваги, може, тому що було тепло, а може тому що літала у хмарах. Вона взагалі звикла не звертати увагу на багато великих і дрібних речей, які стосуються найкращої подруги: на відсутність запрошень у гості (мама заморилася, спить, давай повчимо вірш у парку), на зношений одяг, на який витріщається увесь клас (це з секонд-хенду чи що, та ні, наче не смердить), на глухе невдоволення батьків (може, ти б іноді гуляла з іншими дітьми, он Танічка Мартинюк така хороша дівчинка і живе недалеко). Марина розуміє, що Олесина родина живе інакше, ніж її власна – бідніше, важче, гірше. І оцей дурний факт чомусь для багатьох має дуже велике значення, особливо для дорослих. А Марині все одно. І коли виросте – теж буде все одно. А Олесині рученята червоні, ніби в рукавичках. У Марини рукавички теж червоні тільки справжні – м’які, теплі-теплі, їх бабуся в’язала під пісню багаття у грубці.

– Візьми мої рукавички.

– Ти що, не треба, мені не холодно. І вже близько.

– Візьми.

– Тобі нужніше. В тебе від холоду пухнуть пальці, ти що, забула?

Марина дійсно забула про свою маленьку проблему. А Олеся завжди пам’ятає все важливе.

– А давай тоді разом. В оцю рукавицю засунемо руки разом. А цю будемо по черзі носить. П’ять хвилин я і п’ять хвилин ти. І змерзнути не встигнемо.

– І як це буде?

– Буде добре.

Олеся якось нерішуче просовує руку в Маринину рукавичку.

– Тісно? – питає винувато.

– Ні.

Насправді тісно. А ще невимовно холодно, бо Олесина долонька – мов шматок криги. Марина стискає зуби, забирає подружчині пальчики в тепло своєї долоні. Так вони і йдуть, тримаючись за руки в рукавичці. Діляться теплом.

Марина і Олеся сидять у кафе, не помічають метушні і гострого запаху фастфуду.

– От ідемо ми на вокзал, говоримо про книги і фільми, – Олеся говорить повільно, дивиться в якусь неіснуючу даль, – а він у новій формі. Такий красивий. А в мене серце розривається, бо він повертається ТУДИ, а яж його з того світу витягувала, він мені тепер майже як брат. А ми йшли і говорили про «Тіні забутих предків».

Марина стискає Олесину руку, яка ж холодна, просто крига. Олеся – волонтер, працює з пораненими бійцями. І кожному з них вона справді сестра, а може і трішки мама. А з тим хлопцем, що сьогодні повертається ТУДИ, вони всього кілька днів тому їли піцу, і він морщився від болю, бо йому після травми ще трохи боляче кусати. Він всміхався крізь біль, і Олеся всміхалася йому, а потім прибігла до Марини, і губи в неї тремтіли: «Він через ту дурну піцу радів, як дитина, ти розумієш? Вони всі як діти. Ти розумієш?» Марина казала, що розуміє. І обіцяла, що все буде добре. І сьогодні вона знову повторює священну мантру останніх місяців:

– Все буде добре.

– Аякже. От висушу соплі і в шпиталь. Вони ж там голодні. А я тут. У соплях.

– Нічого, вони не образяться.

– Звісно, не образяться. Але голодні майже вилікувані мужики – це щось. Треба швидше сушити соплі.

Марина не знає, як поводять себе голодні мужики, які майже вилікувалися після майже смертельних поранень. Вона не ходить до шпиталю. І звісно причина не в роботі з дев’яти до шести, не в чоловікові і двох дітях, яким увага потрібна цілодобово. Час можна було б знайти. Марина просто не може туди ходити. Пече пироги і смажить відбивні, все віддає Олесі на порозі шпиталю, а сама не заходить. Бо не знає, які слова сказати тим чоловікам і хлопчиськам, де знайти для них посмішку і віру у те, що все буде добре.

– Слухай, я нарешті завершила в’язальний марафон. Зараз покажу… Ну як, повний жах чи не дуже?

Олеся зачудовано роздивляється шкарпетки, шарфики, рукавиці.

– Ну нічого собі. Я й не думала що ти зможеш так класно. Бабуся тобою б пишалася.

– Сподіваюся. Пам’ятаєш, як вона цілу зиму пробувала навчити мене в`язати, а я боролася?

– Пам’ятаю. Ну нічого, тоді був не час. А от зараз стало потрібно, і ти всьому навчилася.

– Ага.

У горлі гірко. Бабусі так давно нема. А останнім часом блискає дурна думка – може, добре, що бабуся не дожила до цих днів. Як їй, тій, що дійшла до Берліну, було б бачити, що на рідній землі знову війна?

– Знаєш, Марин, я так любила холодні сніжні зими, а зараз молюся, щоб ця зима була тепла. Щоб наші хлопчики не мерзли.

– Не замерзнуть. Я ж в’яжу шкарпетки. Ось шість пар вже є. Скільки там ще треба, щоб вся армія була в теплі?

Сміються.

Олеся притуляє до обличчя рукавиці – темно-сині і пухнасті:

– М’якенькі. Слухай, а пам’ятаєш, як ми з тобою йшли і трималися за руки в твоїй рукавиці?

– Пам’ятаю. У тебе не було своїх.

– Вони в мене були, але мама їх спалила. А твої були такі гарні, червоні, ти мені їх наступного дня подарувала.

– Було таке.

– Спасибі.

– Та нема за що. В мене було п’ять пар, так що шостої мені жалко не було.

– Я не про рукавиці.

– Я знаю. І тобі спасибі.

– Ми це витримаємо.

– Аякже. Треба просто потерпіти.

Так, треба просто потерпіти. Просто почекати. Просто підтримати один одного. Кругом метушаться люди, їдять, розмовляють, поспішають у своїх завжди надважливих справах. А дві втомлені жінки, сховавши руки в одну темно-синю рукавицю, гріються на двох одним теплом.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 29.01.2015 00:10  © ... => Тетяна Белімова 

Я б не хотіла, щоб від цієї замальовки хтось плакав))))) Навпаки, нам усім зараз треба триматися, а головне - любити і підтримувати один одного, не забуваючи про маленькі теплі радості. 

 28.01.2015 09:48  Тетяна Белімова => © 

Пані Маріє, плачу читаючи Ваші слова. Може, Ваша мета була не такою, і то лише на мене так подіяло? Але я теж вірю, що ми вистоїмо і переможемо! Попри все.