А він у мені вже по вінця
Сьогодні це місто в мені проростає дощами,
А небо /занадто глибоке/ торкається пліч…
Це місто – чуже… як і той, кому зводила храми
І ревно молилась, як Богу… І в сотнях облич
Він знову приходить /укотре лягає рядками/,
Коли від безсоння совою заходиться ніч,
І стукають тіні у вікна мої /вітряками/,
І я залишаюся з ними одна… віч-на-віч.
Тут в сутінках пам’ять стирає між нами кордони:
Крихке задзеркалля омани бере у полон.
А він у мені вже по вінця – до болю у скронях!
Забути б усе – навмання перейти Рубікон.
Втікаю від себе /безпечна!/ торішнім трамваєм,
Та кожна зупинка його промовляє ім’я…
Він був, наче сон... бо, здається, таких не буває…
Він був… Хоч насправді, у нього була тільки я…
