Осінь…. Жовте листя… Прохолодний вітер…
Їх на лавці троє: Він, Вона і квіти.
Він так гордовито дивиться на неї,
А Вона ж на нього і на орхідеї.
Каже Він: «Дзвонила? Що тобі потрібно?»
Вона лиш хустинку зжала непомітно.
«В мене часу мало, я ж тепер в повазі,
Час дорогоцінний, май це на увазі».
А Вона ж не знає з чого й розпочати,
Як йому у очі правду розказати.
«Вітер щось зірвався, мабуть дощ почнеться…»
Ну ось-ось ще трохи і вона збереться.
Все йому розкаже, як його кохає,
Що життя без нього вже й не уявляє,
І про довгі ночі й вечори самотні,
І що в нього очі мов стежки в безодні.
« Ой, а що за квіти? Мабуть якісь двоє
У кохання грають, та це ж параноя!
Дарувати квіти, завжди зустрічатись,
Їм немає в світі чим іще займатись?
Жити з кимось разом, їсти готувати,
А вона невдячна буде ще й кричати?
Чому люди вірять у кохання чисте?»-
Із очей у неї лиш краплинка блисне.
«Мабуть ти щасливий, що цього не знаєш,
Що кохання в серці ти не відчуваєш.
А мені пора вже, вибач, засиділась»,
Встала і побігла, лиш сльоза скотилась.
Осінь. Жовте листя.Прохолодний вітер.
Їх на лавці двоє:Він і білі квіти.
І не зрозумів Він що ж Вона хотіла,
І від чого сльози на очах бриніли…..
Ось пройшло від того вже багато років.
Він багатим став, але одиноким.
А Вона кохання взаємне зустріла
І живе щасливо, і дітей родила.
Кожен своє щастя в світі обирає,
Гроші і кар’єра, Він усе це має,
Але прийде вечір, Він лягає спати
І нема й добраніч кому побажати.