Антонич був хрущем...

Вмивається дощем

у осені обличчя.

Антонич був хрущем

і жив собі на вишні.

Та залюбки гудів,

неначе у валторну,

як міг або як вмів,

аби лиш неповторно.

Мені не довелось

над вишнями літати -

не в тих краях чогось

мене ростила мати.

Антонич був хлопям

між гілок смарагдових,

анциболотом - я,

котрий живе в Чорткові.

Такий собі простий,

без крил, а хвостик маю,

лукавий, молодий -

ось ріжки виростають.

І красень хоч куди,

не вимовити словом -

не лисий, не рудий,

копита без підкови.

Люблю навіять сни,

де марева багато

та нишком з бузини

малечу налякати.

Люблю сказать: ги-ги!

щоб тиша не гнітила,

аби всі навкруги

нараз перехрестились.

Люблю пожартувать

з якоїсь молодиці,

чи після довгих свят

привидітись пяниці.

Люблю, коли дощем

помите жовте листя.

Антонич був хрущем,

а я - тьфу, тьфу! - нечистим...

Чортків, 1994