Солдату
Я довго мовчала, мій любий солдате,
Бо, знаєш, тобі зараз всі стільки пишуть…
А ти не відвик вже із пір тих сміятись?
Чи помстою зараз й ненавистю дишеш?
Не знаю, навіщо взялась до рими,
Раптово забилося згарячу серце.
Ти, певне, не спиш вечорами тяжкими –
То як тобі, милий, у «мирі» живеться?..
Пробач. Я не мусила рани ятрити.
Тобі прохолодно там в ночі весняні?
А, кажуть, у вас прокидаються квіти,
Лелеки летять голосними ключами…
Їм геть невтямки, що не сядуть на стріхи,
Що гнізда пробили, спалили снаряди,
Що тільки їх голос – засмучений, тихий, -
Востаннє пролине над кинутим садом.
Мій милий солдате, якщо твоя ласка,
Скажи цим загубленим білим лелекам,
Аби прилітали до нас – хоч не щастя,
Так спокій знайдуть на високих смереках.
Нехай прилітають. І ти – разом з ними,
На білім крилі донеси свою втому.
А я буду слізно з церквами тремкими
Молитись, аби ти вернувся додому
