Солдату
Ти дивився в обличчя проклятої смерті,
Ти почув її шепіт, зміїно-лихий.
І душа підняла білі крила подерті,
Щоб спокутати людства одвічні гріхи.
Та, мабуть, Бог почув материнське моління.
Залишився живим, та змінився навік.
Хай загояться рани, душа – вже осіння,
І журба сивиною торкнулася вій.
А зозуля рахує не рОки, а вбитих…
Серед літа почався життів падолист.
Ще іскриться надія, та світ оповитий
Гірко-сизим туманом, а серце – болить.
Мовчки згадуєш друзів, що нині в могилі.
Знову небо набрало у рай вартових.
Повінь смутку і сліз Україну накрила.
Більш не треба героїв. Благаю, живи!
