В паспорті - Немедін
Він привітно всміхнувся мені
рафінадом білих зубів,
наче сонце ясне
жебраку.
Ми побачились вперше -
та я
не назвав би його ненадійним.
Його шкіра - засмагла, немов камінці
на вузькім узбережжі Баку.
Він Дмитром себе кличе,
по паспорту ж - Немедіном.
Мова з уст його ллється складним
візерунком
вінницьких лісостепів.
Діма каже: "Вбирав іі ще з дитсадка".
з ним - ровесники поруч русяві.
Шкіра темна його - від тяжкоі роботи зварювальника,
здебільш.
Та душа його - світла, неначе сорочка
переді мною сяє.
Шкіра Діми ввібрала, немов немовля молоко, ультрафіолет.
Наче бронзовий кухоль, що бачив століття й епохи.
Шов тепла електродом душі
непомітно лишає, як вітер...Ледь ледь...
І умить забуваю про те я,
що в світі крім світла
є темінь і погань.
Посміхається, каже, що в тридцять своі
він і досі безмежно самотній.
Але я відчуваю, що є щось незмірено більше, насправді, у Діми...
Бо невидимі сиві стрічки
його серця
на шкіру засмаглу намотані.
Срібні дзвоники мови степів
він на них нанизав, -
"В паспорті - Немедін".
Він всміхається тЕпло, мов з уст дідусевих
невидима, справджена казка.
А на шкірі його шоколад камінців
знов колише замріяний Каспій...
© Саша Обрій.
