Вишивальниці Марії Дячок
Я теж після себе залишити хочу хоч слід,
Маленький-маленький, хоч крочок один, хоч півкрочку,
Хоч спогад, хоч тихий, у серці чиємусь малім,
Хоч усмішку, коли спіткнеться, бува, об мій образ.
Я теж заробити бажаю собі на почет,
На шану чиюсь й нагороду у доброму слові.
Не всі хай цінують, нехай обізветься естет,
І це вже для мене достойним буде епілогом.
На вічність ніхто не трудився свідомо, ачей,
Й Шевченку не вірилось, звісно, у своє пророцтво,
Та кожний із вічності хустку знімає з плечей
І потай, тихцем приміряє на своє дівоцтво.
І вірить, що те, що творилося ним на віки,
Що це комусь треба, що це пошанують достойно,
Що в іншого когось від того крок стане легким
І, хай ненадовго, обернеться спека озоном.
Отож вишиваю, хай праця моя не складна,
Не кожному треба і, може, не всім зрозуміла.
Цей нитки малюнок...Цей клаптик малий полотна...
Та я його людству у спадок душею створила.
2013