Козлик іде горе несе
кожний козлик несе своє власне горе із твердим переконанням ні з ким не ділитися, мовляв, погляньте козлики - це мій власний хрест, а ось там, ген за пагорбом, моя власна голгофа, тому я сам собі понтій пілат та ісус христос, я сам собі божа мати і цвяхи іржаві що будуть тирчати із моїх долонь теж мої. я сам себе розпинаю отак потрохи насолоджуючись болем у цій сірій імлі.
а народ все бачить, народ знущається та гукає - "козлик іде горе несе" - у мішку чорному як ніч беззоряна та безмісячна із зіницями ув очах, у яких серед літа гуляє віхола і серце його навіть улітку тепла не має.
козлик ступає повільно, ступає невпевнено торує свій шлях, вважаючи звершенням ціллю дійти до гори на ймення голгофа. козлик збивається з ритму іноді бідкається, іноді падає, але завжди піднімає свій хрест і чимчикує собі потрохи.
літо весна чи осінь - йому однаково, циклічність життя нагадує дзиґу, яка швидко вертиться-крутиться ніколи не втомлюється, все нема їй пауз та спину. козлик дивиться в небо і вголос думає - "боже, якщо ти існуєш, то дай пережити майбутню зиму".
отак постоїть, подивиться в небо і далі свій шлях проторює, а поряд із ним йде ще один козлик тією ж дорогою.
чому?
бо козликів завжди двоє.
27 червня 2015 [18:34]
