Жага борні
Отож,
коли розкрився я, мов лотос,
в зеніті сил,
у світанкову мить,
розтанула жага в мені – боротись.
Так хмара після зливи не гримить.
Та й що та злива?
Вбогий жмих з емоцій. . .
Зі страхів, хвилювань і сліпоти,
що їх не запечатав, не замовчав.
Що вирвалися геть й пішли по тих,
які, неначе давні манускрипти,
вірші мої по крихтам розтягли.
Немов скрипаль, якого манить скрипка,
мов будівничий в царині цеглин,
читач ковтав по літері, по слову
і скупо занотовував рядки.
А я горлав, як хлопчик на ослоні,
що вірш читає свій ні перед ким.
Малюючи в уяві повні зали,
партери, стадіони слухачів.
Та стрічку талану
на лобі доля пов’язала
й повідала мені: несу харчі
для душ людських, яким тепла забракло.
Зі словом обережно – як з дитям!
Собі їх смуток маю забирати.
А їм крізь серце й лобних вен здуття
коштовні діаманти дарувати:
щоб вірш любов’ю й вірою бринів.
А болю і життя ударів варта
лиш мудрість,
на відміну від борні.
© Саша Обрій.
