Місто
Місто втискає мову у рамки суржику,
Місто давно не молиться на Розп’яття.
Ми відрікаємось всього, живем в навушниках;
Хто ми – чи перероджені, чи прокляті?..
Ми боїмося правди і вакцинації,
Мозок у нас – як занурена в пустку Прип’ять,
Ми вже за звичкою віддаємо овації,
І вже за звичкою якось не хочем жити.
Дим випускаємо в зоряне піднебесся,
йдуть нам на голови чорні дощі кислотні.
Хто ми, й коли вже нарешті усі воскреснемо,
І коли зрушить застигла ця кров холодна?..
Досить вже жити за темними стереотипами,
Досить вже жити, неначе ми тут навічно.
Гляньте: між димом і автомобільними хрипами
Річка пливе і стоїть старий ліс сторічний.
