Крізь дощ
в пору мерзлу ненароком сонце осені в туман
хмар відкине білий локон і осяє з краю лан.
вітер здійме вгору листя, з гілок зірвану печаль,
в косах осені барвисто листопадно звіє в даль.
зашумить в обпалих кронах в осінь музикою лір -
стелить оду лунно в лоні, степом травами узір.
і стемніє небо хмарне, до чуттів добавить сум,
і марнотність всяка марна - доторк до високих дум.
і абстрактно небосхили закрапковує імжа -
сонцесяяння в екзилі, у вигнанні і душа.
парасолю над собою прилаштуєш від негод
і неспішною ходою йдеш в самотності самот.
лиш зупинишся на хвильку прикурить від сірника.
на годинник глянеш - скільки, вже година там яка?..
далі йдеш сутулий містом у байдужості пустій
крізь сльоту у день імлистий, у дощевій млі густій...
