НАСТИРЛИВИЙ ПАРОСТОК
Він – пихатий писака,
бульварний філософ,
що звик фанатіти по «раціо».
Він вважав себе чи не найкращим з поетів.
Він – Бог, ну а решта – прочани.
Його вірші – обрізки таланту,
який пережив не одну операцію.
Ампутацію, власне, душі та надриву.
Швидке хірургічне втручання.
Душу ви́різали нахабно,
із коренем вирвали з віршів обценьками.
Душу вигризли хвацько зубами,
підтяли сокирою, ніби смереку.
Душу пазурами вицарапували.
В жилах скальпелі весело дзенькали.
Мов призахідне сонце, тікала за обрій душа,
доки в тілі не смеркло.
Разом з нею й пихатий писака тікав.
Біг від себе у люди. Біг по́хапцем.
І злочинно ховав рецидиви душі
під тунікою термінології.
Бродять вірші бездушні –
сліпа данина безнадійній поетовій похибці.
Кожен вірш втратив бога в собі
і розгублено
звивини тер монологами.
«Де? Навіщо і як? Із чийого веління?
Куди тепер в світі податися?!»
У творця – у писаки пихатого –
збилася стрілка серцевого компасу.
В голові переплуталися полюси,
всі релігії, мрії і дати всі.
Олівець стрімко ковзнув папером,
вбираючи аркуш у шати із комплексів.
Він – палкий віршороб.
Він – ще той правдоруб.
Ще не бачений світом, не чуваний.
«Розум – понад усе, провідний путівник.
Ба, невиправдано і запа́ристо
у томлінні і млості душевній шукати слова
від яких би очуняли…», –
Так писака собі міркував,
а з грудей
пробивався настирливий паросток.
© Саша Обрій.
