Легенда про азалію
з рубрики / циклу «Легенди та балади»
Сьогодні розкажу вам байку, як закохалася татарка…
Під час війни якось татари Івана-красеня спіймали,
В міцні кайдани закували і продали у рабство...
Іван той красень, не дурак - до всього діла був мастак,
І в нього закохалася дівч`ина, татарина дочка єдина.
Її Азалією звали, за нею пильно наглядали.
Та все ж Іван не розгубився, красуню щиро покохав,
Щоночі нею милувався, в очах бездонних заблукав…
Закохані щодня журилися, що бути разом не судилося,
І зважилась тоді Азалія, коней із табуна взяла,
З Іваном разом поскакали на Полісся…
Дізнавшись про ганебну втечу, татарин безсердечний
розгнівався і крикнув: "Кров’ю з родини маю змити сором"...
Три довгих тижні мчали, закоханих наздоганяли.
Спіймали їх у полі на Поліссі, запекло бились на узліссі -
Іван був вражений стрілою, татарка залилась сльозою…
Чекав вельможа, що дочка промовить слово каяття.
Азалія невтішною була, бо втратила своє кохання,
І зрозуміла одну річ вона, додому вже немає вороття...
Тоді татарин наказав, щоб воїн дівчину зв`язав,
Хотів Азалію додому повернути силою...
Азалія сміливою була і твердо мовила такі слова:
"Забрати в мене почуття навіть Алахові не сила!
Залишусь тут на все життя в землі, що милого зростила"…
І заридала від розпуки - прощальний поцілунок в руки,
А потім різко встала, поглянула на мертвого Івана
Й встромила просто прямо в серце татарську вигнуту шаблюку.
На верес впали краплі крові і рясно вкрили листя й віти,
А згодом замість крапель крові з’явились жовті сонце-квіти…
Повіяв сильний вітер, здригнулася від слів земля,
Від страху затремтіли віти - ось так з`явилась квітка ця,
яскраво жовта, вересова, як сонця промені - Азалія...
м. Київ, 14.12.2011
