СЛОВО ВИПАЛО З ГОЛОВИ
Якось безцінне, вагоме слово
випало із голови поета,
задзеленчало і хтозна-де покотилося.
І понеслося собі, підхоплене,
виром бурхливих думок, поглинуте
враз бурунами стрімкого гірського потоку.
І піднялася з глибин пам’яті
темна брудна каламуть, донний мул
інформаційного смі́ття,
впереміж із риболовецькими сітками.
Але серед них те й робило, що губилося,
срібною чи золотою монеткою
слово потрібне, дорогоцінне.
Безцінне, вагоме слово!
З’являлося зрідка, пускаючи зайчиків
поміж брунатними перекатами,
поміж ревучими, ніби воли, порогами.
Спокій святий крадучи в опівнічного
сонного бідолахи-поета,
що зголосився на муки в цари́ні поезії,
і водночасся на всю її невимовну пір`їнну легкість.
І пірнаючи в цей одвічний оксиморон,
і замішуючи на обличчі
піт із пилом цієї дилеми одвічної,
з кожною миттю, з новою секундою
вкотре поет наближався до глибини,
де покірно вляглося монеткою слово,
що було́ якось випало
із голови поета.
Хапай, дурню!
Хапай і скоріше навтьоки!
© Саша Обрій.
