МОЇМ БАБЦЯМ
Такий квітник – монтбреції і ружі –
Живий орнамент з сотні кольорів,
Був тільки у моєї бабці Рузі.
І тільки там росте отой горіх,
Що пам’ятає дівчинку маленьку,
І як вона з’явилася у світ,
Як завмирала, дивлячись зраненька
На краплі, що застигли поміж віт.
Таких півоній на землі ні в кого,
Крім бабці Віри точно не було.
Як тільки травень зник собі за рогом,
Рожево-біле диво зацвіло.
В який флакон вловити аромати?
Уяви як побачить полотно?
Не можу ні забути, ні віддати…
Вросло навік в мені самій воно.
На рукотворні подивлюсь букети –
А все не те, нема вже тих квіток.
Мої – злетіли в небо, мов ракети,
І оселились десь поміж зірок.
Малинник наш – тепер таких немає.
Він абрикосу щоки цілував.
На сонці ашпарагус просто сяяв
В коштовних росах соковитих трав.
Ставок і кладка, верби, полуниці,
Дністра старого всохлі береги…
Минає все. Тече – біжить водиця,
Але не пережите, дороге.
Такі знайомі хопта і болото,
Так повростали ноги в ті стежки,
Та аж тепер збагнула силу роду –
Потужну хвилю вічної ріки.
Це все – не пафос, не сентиментальність,
Не сум за давнім і не просто дим.
Це те, під чим ховається ментальність,
Це те, чого так бракне молодим.
2010