Якби ж то знав...

Менi здавалось вже забувся, 

Змирився з тим, давно пройшло, 

Страшний той сон знов повернувся, 

На серцi pану обпекло. 

Сльоза бринить, туманить очi, 

Стара картина постає, 

Я у селi i пiзня осiнь, 

Прощання з батьком настає. 

Вiн притискає до грудей, 

Цiлує тричi, як годиться, 

Так повелось у нас в людей, 

I так хотiлось залишиться. 

Вже вiддалившись, озирнувся 

I кинув оком в його бiк, 

Молився вiн, щоб повернувся, 

Щоб дочекатись мене мiг. 

Не знав, що то було прощання, 

Не вiрю досi, що пiшов, 

Лише в душi гiрке зiзнання, 

Що не побачу його знов. 

Мiж фотографiй, бiля лiжка, 

Останнiй лист його висить, 

А бiля нього чорна стрiчка, 

Неначе плачить i кричить. 

Неначе б`є, неначе ранить 

То найболючiше в життi, 

Хто пережив, - той не обманить, 

Повiрте напiвсиротi. 

Його нема, та вiн все з нами, 

Садок батькiвський, це вiн теж, 

Маленька хата з димарями, 

Де пiвень-птах - не розбереш. 

У щепах вiн, якi сумують 

I cмак плодiв - напiвгiркий, 

Вони ростуть, вони квiтують, 

Нагадують нам про батькiв. 

Життя людей вiд батька - сину, 

Так обновляється весь рiд, 

Але ножем пiдступно в спину, 

Не зрозумiть цього, як слiд 

Чом так жорстоко i невчасно, 

Кидає доля виклик свiй? 

Це так болюче, це так страшно, 

Застати дiм напiвпустий. 

Так, я збираюся в дорогу, 

Себе вже вкотре запитав, 

Чим винуватий перед Богом? 

Якби ж то знав, якби ж то знав...