На землю падав сніг...
Самотою слізьми вмивається,
Коли рідний син відвертається...
Так тихо й невагомо
І ти його сліди -
Губила крізь вікно.
Приходила у сни
До нього, як додому;
В думок його сади -
Вливалася вином...
Ти вірила у ніч:
В її чарівну силу.
Леліяла, несла
Йому свою любов.
Його зімкнутих віч
Молитвою просила -
Прозріти, з джерела
Води черпнувши знов.
Вплітався білий сніг
У пасма посивілі,
І зморшками щоки
Гірчила самота...
Припав до ніг твоїх.
Спізнився... Ти ж простила.
Бо і його роки -
Снігами заміта.