ЗОЛОТІ КУХЛІ
Вдарило проміння ув очі, як світло в операційній.
Люблю яскраву сонячну погоду за те,
що навіть ті, хто не планував посміхатися –
робитимуть це у такі дні через силу.
Хай хоч і усмішки їхні будуть не справжніми.
І ходитимуть вони, мружачись, ніби зварювальники без масок.
Але такі миті бодай заявляють свої права на казковість.
І ти якось сам починатимеш поволі всміхатися
випромінювати внутрішні фаренгейти і цельсії,
освітлений зсередини, як великий кришталевий кухоль.
І навколо тебе ходитимуть такі ж кухлики.
Більші чи менші. З тонкими чи товстими стінками.
І сонце, як досвідчений бджоляр,
старанно розливатиме свій солодкий липкий бурштин
по всім кухликам, не пропускаючи жодного.
Хіба що минатиме тих, хто сховався
за темними штахетами окуляр чи в буцигарнях квартир.
Та вони самі, свідомо чи несвідомо, обрали їдкий дьоготь.
Мені ж треба буде встигнути посмакувати медом! –
І я жадібно орудуватиму ложкою, наче ковшем екскаватора.
Але до вечора кухоль спорожніє.
Що робити з порожнім кухлем?
Заливати, як завше, високоградусним смутком?
Та ранок, ніби пихатий суддя, нікого з нас не питатиме.
На ранок всередині кожного з нас
булькатиме
густий молочний кисіль.
© Саша Обрій.
