09.02.2011 17:36
-
627
    
  2 | 3  
 © Світлана

Малює осінь золотом картини, 

А потім рве, кидаючи до ніг. 

І вітер, підхопивши ці творіння 

По світу довго-довго носить їх. 


Хмари пливуть по небу сизим димом, 

На землю їхні сльози капотять. 

Птахи у путь зібрались на чужину 

Й таке тужливе "прощавай" кричать. 


Прощаюсь я... Прощай, моє кохання, 

Нас розлучають осені дощі. 

Здригнулися вагони, і востаннє 

Крізь сльози посміхнулась я тобі. 


І як мені без тебе далі жити? 

Нестерпний біль у грудях запалав. 

- Нічого вже, нічого не змінити, - 

Холодний дощ в калюжі написав. 


Сама себе вмовляю я, що треба 

Забути все і стерти з серця біль. 

Вечірній сум захмареного неба 

Мені накрапав: - Він уже не твій!.. 


Але він мій! І як би не боліло, 

Яка б гірка розлука не була, 

Любили ми. Я з ним була щаслива, 

Він часточкою став мого життя. 



1998

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!