Малює осінь золотом картини,
А потім рве, кидаючи до ніг.
І вітер, підхопивши ці творіння
По світу довго-довго носить їх.
Хмари пливуть по небу сизим димом,
На землю їхні сльози капотять.
Птахи у путь зібрались на чужину
Й таке тужливе "прощавай" кричать.
Прощаюсь я... Прощай, моє кохання,
Нас розлучають осені дощі.
Здригнулися вагони, і востаннє
Крізь сльози посміхнулась я тобі.
І як мені без тебе далі жити?
Нестерпний біль у грудях запалав.
- Нічого вже, нічого не змінити, -
Холодний дощ в калюжі написав.
Сама себе вмовляю я, що треба
Забути все і стерти з серця біль.
Вечірній сум захмареного неба
Мені накрапав: - Він уже не твій!..
Але він мій! І як би не боліло,
Яка б гірка розлука не була,
Любили ми. Я з ним була щаслива,
Він часточкою став мого життя.
1998