Мій хлопчина з дитинства, моє перше кохання,
Я тебе не забула. Через стільки років
Пригадала сьогодні те останнє прощання:
Повернутись клялися. Та ніхто не зумів.
І тепер, через вічність, знов сюди я приходжу, -
Мене доля занесла в юних днів далечінь.
Що ж скажу я тобі? Може, зовсім нічого?
Мабуть, ти вже давно сам усе зрозумів.
Не цього ми хотіли, і розлук не бажали,
Та, мабуть, не судилось, щоб ми разом були.
У пустому саду сумно осінь озвалась,
Бо ті вишні-черешні давно одцвіли.
Нашу вишню зрубали... У душі защеміло.
Пригадався цілунок, як вогонь, на вустах.
Як давно це було... Відійшло. .. Відболіло.
Тільки жаль залишився, що сталося так.
Ти мене пам’ятаєш? Чи забув, може, зовсім?
Чи приходиш хоч зрідка в наш садочок старий?
Тут нам добре було, і хоч сердиться осінь,
В мою душу повіяв вітерець весняний.
Навкруги сутеніє. Я у тишу вслухаюсь
І дивлюсь-виглядаю, як бувало тоді.
Не прийдеш ти, мабуть. Ні, ти прийдеш, я знаю!
На зів’ялому листі чутно кроки твої.