Перед розлукою
Нас зустрічні вітали трамваї
Десь о шостій, півсонне метро
Позіх свій між дверей тамувало,
Час од часу вдихнувши Дніпро.
-Чом так рано? – зривався твій голос,
Шепотіла я щось невпопад,
Поміж пальців кільцем вився волос,
Мов хотів, щоб вернулись назад.
Та невже все так скінчиться стрімко?
Лиш зустрілись, і зразу – навік?
Вібрувала в мені кожна струнка…
А повз нас – тік неспинно потік,
Вирував, корчив дивні обличчя.
Поїзд кинувся в хижий тунель.
-Не спіши, буде ще електричка…
Очі згіркли, немов карамель.
-Я не можу, – розчула свій шепіт.
І крилом обійняла пітьма,
Тільки прожилка видала трепет:
Нас нарізно вже більше нема…
