По вінця – безодня
Пустіють вокзали, втрачають реальність міста
В мені. Я - пустеля, піщана мелодія звуків,
Де жовтими квітами вітер розсипав розлуку.
По вінця – безодня. Від краю до краю – пуста…
Стою, мов причинна, дивлюся надіям услід.
Вони відлітають у далеч ключем журавлиним.
І падають тихо під ноги солоні перлини,
Оголені відчаєм /серце притишило хід/.
Кривий метроном проковтнув відлік часу – й затих…
Скупий: не рахує ні втрат, ні галактик Печалі.
Ні сліду від наших імен /снів розбиті скрижалі/,
Та з кожного погляду в очі вдивляєшся ти.
І вертиться колесом спогад у плетиві днів.
Куди ж утекти? Пам’ять всюди розставила сіті.
Я стала твоїм особистим повік неофітом,
Коли ти, пішовши, в мені залишитись посмів...
